Навколо нас панувала лісова тиша — така, що насправді не є тишею, просто в ній немає голосів інших людей. Були натомість співи птахів, плескіт води, шум вітру і нічні поклики тварин. Ми подорожували від ранку до пізнього пообіддя, а потім знаходили місце для нічного відпочинку. Все це приносило мені радість. І неспішна подорож верхи, і черпання води зі струмка, і ловля риби й птахів, аби приготувати їжу. І вогнище, що горіло вечорами, та яке ми підтримували до ранку, щоб відлякувати нічних звірів. Коржі, спечені на камінні, порскання коней, розмови, що ми зрідка вели стишеним голосом, тужливий спів кістяної сопілки, яку врешті-решт вирізав собі Бенкей. Все це не варте розповіді, але робити це було справді варто.
Це було життя вільної людини, яка подорожує. І на той момент не потрібно було турбуватися ні про що інше, крім трави й залишків м'яса для коней, їжі для себе, вогню та води, постелі й даху з гілок або накриття під час дощу.
Дні в дорозі приходили й минали, схожі один на одного, і я вже не міг сказати, скільки часу ми подорожуємо.
Гадаю, це тривало довго. Сонце світило все довше і яскравіше, ліс навколо нас ставав дедалі зеленішим, а дні — теплішими.
Ми нечасто зустрічали людей. Кілька разів бачили пастухів, іноді — когось, хто полював на іншому боці долини, кілька разів натрапляли на покинуті хатини. У цій країні існують якісь тракти, але ми їх не знали. Намагалися йти на північ, але в горах це не так просто. Коли на шляху з'являється вершина, болото, прірва чи ущелина, доводиться шукати іншу дорогу, і ти просто не здогадуєшся, що за найближчим пагорбом пролягає зручний шлях.
Тож я думаю, що ми, мабуть, сильно петляли, але не могли нічого з цим удіяти. Найкраще було б їхати трактом уздовж річки, але такого шляху ми не знайшли. Ми брели через ліс, підіймалися на перевали, знаходили стежки й губили їх, на роздоріжжях повертали так, аби шлях вів максимально на північ. І врешті-решт зовсім заблукали. Наші запаси майже повністю вичерпалися, а ми пробивалися крізь ліс між скелями або через гірські стежки, маючи відчуття, що постійно ходимо по колу. Нам доводилося часто зупинятися на тривалий час, щоби поповнити запаси. Бенкей майстрував хитромудрі пастки з мотузок, загострених кілків і пружних гілок, плів саки з лози, які ми встановлювали у струмку, ми також зробили собі луки й іноді по кілька днів кружляли навколо табору, намагаючись упіймати, підстрелити або зловити хоча б щось, що літає, повзає або плаває і має на собі м'ясо. Проте це не завжди вдавалося. Ми не знали місцевих тварин, які мали інші звички, ніж ті, до яких ми звикли, і кілька разів після поїдання якоїсь істоти ми важко хворіли або ж самі ледь не ставали здобиччю.
Але переважно ми голодували.
Кілька разів натрапляли на поселення, обгороджені палісадом із загострених стовпів, але лише в одному з них нам запропонували гостину, і ми найнялися на кілька днів на роботу, в обмін на що нам дали трохи запасів для подальшої дороги. Ці люди були простими, спершу боялися нас і мало що знали про світ, тож і ми не могли багато від них дізнатися.
Утім, про цю подорож можу сказати одне. Вона була для мене, як відсвіжна ванна або здоровий сон. Я знову ставав самим собою, і, можливо, був собою більше, ніж будь-коли. Я подорожував. А ліси й гори навколо мене, холодне нічне повітря і денна спека змивали з мене рабство, як гірський водоспад змиває з подорожнього піт, бруд і засохлу грязюку. Я був вільною людиною, що прямує на північ, назустріч морю і своєму власному призначенню, бо саме так я вирішив.
Це було для мене добре.
Хоча це не змінює того факту, що ми заблукали й блукали по горах різними стежками, зазвичай далеко від людських поселень. Саме так одного дня ми потрапили до Долини Нашої Скорботної Пані.
Лише тому, що знайшли гірський тракт, який повів нас на північ, тоді як дорога річищем потоку вела на схід. Насправді якби ми нею пішли, то обійшли б усе гірське пасмо і знайшли місце, де цей вузький струмок впадав в ущелину, якою текла річка. А потім залишалося б іти по рівнині за її течією, і за неповний тиждень ми дісталися б до гирла й досягли мети.
Ми ж уперто рухалися на північ, тож кілька днів підіймалися на високий, скелястий перевал, ведучи коней під вуздечки, а врешті-решт зупинилися на вершині й глянули вниз — на долину, оточену горами, де протікав струмок, розливаючись внизу в подовжене озеро, оточене лісами, пагорбами та полями. Особливо не замислюючись, ми спустилися в долину, прагнучи напитися холодної води зі струмка, відпочити, наловити риби або щось уполювати.
Спершу я не помітив нічого дивного. Що глибше ми спускалися, з кожним кроком по кам'янистій стежці ставало ніби темніше. День був прекрасним і сонячним, але тут, у долині між гірськими хребтами, лежала тінь і здіймався туман. Я не звернув на це уваги, переконаний, що це просто водяний пил, здійнятий гуркотливим водоспадом унизу, і тінь гірського хребта. Тим часом мене вже охоплював вічний смуток цієї долини. Що глибше я спускався, тримаючи коня за вуздечку, то важче ставало на серці. З кожним кроком до мене поверталося все погане, що зі мною трапилося, а слід визнати, що моє життя до цього не було занадто безтурботним. Я не бачив ані дерев, ані скель, ані струмка, лише довгу низку облич тих, хто покинув мене, залишивши на самоті. У мене більше не було ні дому, ні міста, ні країни, і скрізь я був чужинцем. Зазвичай людині вдається відкинути такі думки, зосередити свій розум на тому, що вона робить, і що її оточує. Кожне з нас несе в собі чорні думки, але намагається тримати їх на прив'язі, як диких звірів, бо інакше жити неможливо. Однак там, у долині, це було зовсім нелегко. Там чітко відчувалося, що все, що ми робимо, марне, що кожен із нас прямує просто в темряву, і нічого не має значення. Є лише смуток, страх і жах.
Коли ми спустилися на дно, обоє вже майже не мали сил, аби напоїти коней і самим утамувати спрагу. Бенкей сів на камінь, сперся руками об коліна й дивився поперед себе з нерухомим обличчям, а мені хотілося згорнутися десь у клубок і так залишитися.
— За цією долиною буде наступна, — сказав після довгої паузи вивідник. — Така сама, як ця. А потім — іще одна. Ми будемо йти через цей проклятий край без кінця, аж поки не опинимось на пустому березі моря, щоб просто сісти на піску й дивитися в похмурий безкрай. Все моє життя виглядає саме так. Я завжди прямую до мети, лише щоб переконатися, що її там немає.
Я не відповів йому, хоча хотів сказати, що навіть не знаю своєї мети. Але це було б марно. Навіщо нам розмовляти? Кожен занурений у власні думки, у все те, що зрозумів і побачив, і що залишається закритим для інших. Я встромив меч у пісок перед собою й дивився на лезо, розмірковуючи, чи не завершити все це тут і зараз. У цій долині чи в іншій, зараз чи за десять або п'ятдесят років — яка різниця? Кілька хвилин болю, а потім — усе одно неминуча темрява. Я лише заощадив би собі зайвих і марних зусиль. Ми сиділи так деякий час, мовчали й дивились поперед себе. Мені навіть не спадало на думку, що те, що я відчуваю, якось ненормально, бо я мав відчуття, що бачу все чітко і ясно, наче щойно зрозумів своє життя. Вчинити щось, навіть просто зробити наступний крок, здавалося мені зусиллям понад сили й позбавленим сенсу. Ми сиділи.
Бенкей дістав свою сопілку й почав грати тужливу мелодію, яку я часто чув, коли він був втомленим або пригніченим. Раптом він урвав гру і якийсь час дивився перед собою, а потім почав грати зовсім іншу пісню. Наче навмисне. Це була весела пісенька про козла, який закохався в красиву кобилу. Її весела мелодія тоді здавалася мені дисонансом серед сумного плюскоту струмка та похмурих скель і дерев навколо.
Бенкей грав без кінця, наче сам себе змушував до цього, дедалі голосніше.
А потім устав, підійшов до мене і раптом штовхнув у плече, перекинувши мене на землю.
Я розгнівано схопився на ноги, але він далі стояв переді мною і грав.
— Танцюй, тохімоне, — сказав він, на мить відриваючи сопілку від губ. — Прокинься і танцюй. Думай про хороші речі, які траплялися у твоєму житті. Згадай про красивих жінок, яких ти мав у своєму палаці, про пальмове вино, яке випив, про друзів і родичів. Танцюй!