— Залиш мене, дурню, — відповів я гнівно. — Хіба є щось більш марне і дурне, ніж танець?
Проте він зненацька копнув мого меча так, що той полетів у кущі на березі струмка, і продовжував грати, тримаючи сопілку однією рукою, а другою витягнув свою зброю.
— Танцюй, — повторив він знову. — Танцюй, бо я тебе вб'ю. Мені також хочеться плакати або померти, і тому ми повинні танцювати. Те, що з нами відбувається, ненормально. Танцюй, тохімоне!
І знову приклав сопілку до губ, а потім почав притупцювати ногами й підстрибувати на місці, махаючи мечем так близько від моєї голови, що мені довелося ухилитися.
— Дуже добре! — закричав він. — Танцюй! Танцюй і співай про козлика!
Лезо знову засвистіло, і я ледве встиг відскочити назад. Бенкей ударив униз, і мені довелося прибрати ногу, інакше він би її розрубав.
— Прекрасно! Тепер інша! — закричав він і змахнув мечем.
Хоч-не-хоч, я врешті-решт почав танцювати, думаючи, що він збожеволів, а він грав цю прокляту мелодію. Я співав і підстрибував, він підстрибував і грав, а наші коні з подивом спостерігали за цим видовищем. Ми танцювали дуже довго, аж поки обидва не почали хитатися, обливаючись потом.
І раптом все минуло. Я все ще відчував пригніченість, але почав якось прокидатися і розуміти, що Бенкей має рацію, тому підстрибував, як мавпа, та волав, викрикуючи цю дурну пісеньку похмурим гірським вершинам, туману й струмку, а смуток відступав від мене.
Врешті ми обидва перестали стрибати. Я сів на купину трави, а Бенкей сховав свою сопілку і вмив обличчя водою з потоку.
Тепер ми були в змозі взятися до звичайних табірних робіт. Розсідлати та зв'язати коней, назбирати дров для вогнища. Бенкей узяв лук і довгі стріли, після чого увійшов у струмок, бродячи водою з наконечником, зануреним під поверхню. Йому вдалося вполювати три великі рибини, які ми почистили й засмажили на патичках.
Увесь цей час я почувався дивно, але більше не відчував пригніченості, натомість чув тривожні шурхоти серед листя, наче шепіт і шемріт. Проте я не бачив ані тварин, ані людей. Це почалося, коли ми взялися за оброблення рибин. Коли їхня кров змішалася з водою, а сплутані нутрощі попливли за течією, раптом пролунав жаский крик птахів, які різко злетіли в небо, листя зашуміло, наче здійнявся вітер, і мені здалося, що земля затремтіла.
Я подумав, що, можливо, ми натрапили на урочище. Але рослини були звичайнісінькими, я не знайшов слідів мертвих тварин або речей, які змінювали б природу, або чогось, що свідчило б про наявність у цій місцевості загубленого імені бога.
Ми, зрештою, рушили далі за течією потоку і там стали табором. Проте дерева й кущі продовжували гойдатися навколо нашого вогнища та гравійного пляжу на березі, ніби їх розхитував вітер, хоча навколо надалі було спокійно. Десятки разів хтось із нас вставав і з мечем у руці обшукував гілки, але нічого не знаходив.
Запали сутінки, а ми все ще чули шепіт і шелест. Час від часу ми замовкали й прислухалися. Кілька разів навіть обережно гукали, але нам відповідала лише тиша.
— Тобі не здається, що ти чуєш якісь слова? — запитав Бенкей.
— Мені здається, що я чую, як шепочуть «кров, кров!» мовою Узбережжя, — зізнався я.
— Я чую те саме. Але іноді також чую «смерть». Кілька разів, коли я заходив у кущі з палаючим смолоскипом в одній руці й мечем в іншій, щось мале проскочило між стеблами й гілками, щось із тріпотінням злетіло в темряву, ледь не торкнувшись мого обличчя.
Напевно, нічний гризун, міль або кажан.
Проте я все одно чув шепотіння.
За спиною.
У темряві. Там, куди я не дивився.
Коні форкали й перелякано іржали, ми мусили їх прив'язати, щоб вони не втекли в долину.
Ми майже не спали тієї ночі, по черзі вартуючи й по черзі лягаючи в панцирах та з мечем у руці. Коли надходила моя черга, я сидів, підкидаючи дрова у вогонь, і дивився в морок, за безпечне коло теплого, помаранчевого світла, де стояла густа, як завіса, темрява, звідки долинали шепіт і хихикання. Ці хихикання здавалися мені найбільш зловісними, бо звучали так, ніби це бавилися діти, але діти абсолютно злі й, безумовно, небезпечні. Не знав, звідки в мене беруться такі думки, але я давно вже так не боявся.
Іноді, коли вогонь трохи пригасав, я бачив, як у темряві світяться чиїсь очі. Вони палали тьмяним зеленкуватим світлом, іноді відбивали червоний блиск вогню і пригасали. Втім, ніхто на нас не нападав, лише кілька разів із кущів випав маленький камінчик, який котився по гравію або впадав у воду.
Шелести, хихикання і шепіт. І так до ранку.
Я думав, що краще було б почути ричання диких звірів. Краще б щось кинулося на нас із кущів, я волів би витягнути меча й битися. Натомість мені довелося стояти на варті зі спітнілими пальцями, стискаючи руків'я меча, напруженому як струна і втомленому.
Бенкей змінив мене пізно вночі, але я засинав лише на хвилину і прокидався від шелесту листя, хихикання або тріпотіння крил, як дитина, що вперше ночує поза домом.
Прокинувся на світанку, коли небо вже сіріло. В долині, оточеній гірськими хребтами, не було видно ні світанку, ні сходу сонця — лише смолиста темрява поступалася сірості.
Ми знову спробували вполювати якихось риб, але всі вони зникли, хоча попереднього дня ми бачили, як вони снували між каменями та стояли в кришталевій воді розливів потоку буквально на кожному кроці. Зникли й птахи. Ми не змогли знайти ні змії, ні равлика, ні взагалі нічого, що можна було б з'їсти.
Проте ми все ще чули навколо шелести й шепіт.
Ми швидко вирушили в дорогу, прагнучи залишити долину. Нас чекала довга подорож донизу, де простягалися ліси й луки, потім уздовж струмка широкою рівниною, у напрямку затягнутих туманом вершин на півночі, де нам слід було знайти якийсь перевал. Долина була великою, і ми сумнівалися, що зможемо покинути її за один день. Серед скель і лісів одна верства іноді — це відстань, яку можна долати днями, якщо місцевість важка, доводиться петляти або продиратися крізь перешкоди.
Тут ми знайшли стежку, що звивалася крізь ліс поблизу струмка, тому мали йти швидко, але цього не відбувалося. Коли ми бачили її згори, вона запрошувала до подорожі, тим більше, що вела на північ. Коли ж ми рушили нею, дорогу почали перегороджувати болота, скелі й повалені дерева, хоча я міг присягнутися, що раніше нічого такого на ній не було. До того ж з-за гірських вершин спустився туман і затопив долину, наче каламутна вода. Ми пробивалися крізь туман, серед покручених гілок дерев, які виглядали так, ніби спліталися навмисне, щоб нас зупинити, або простягали до нас галуззя, покручене, як хижі пазурі.
Ми все одно йшли далі. Вперед. На північ.
Мабуть, на північ. Сонця не було видно, з усіх боків нас оточували кущі, а стежка звивалася серед боліт, скель і вкритих грибами та мохом повалених стовбурів.
У лісовій напівтемряві я бачив світлисті очі, що люто на нас дивилися, кілька разів бачив обличчя жінки в хащах, але коли підходив ближче, воно зникало, перетворюючись на тінь серед зелені. Ми знову чули шепіт, знову щось із шелестом пробігало серед листя, знову якісь тіні з'являлися й зникали.
Ми пробивалися вперед, ведучи коней за собою, з мечами в руках; попри прохолодний день, вкриті потом і налякані. Обидва відчували, що ми вже давно не йдемо на північ, а петляємо серед гілок, купин зелені та скель, блукаючи в багнюці, і, здається, загубили шлях.
В якийсь момент нам вдалося вийти на невелику галявину на березі струмка, оточену папороттю й колючими кущами.
— Відпочиньмо й напоїмо коней, — сказав я хрипким голосом, а Бенкей лише кивнув. Його обличчя під шоломом було блідим від утоми й напруги, а примружені очі постійно ковзали по кущах.
— Я сам часто так лякав ворогів, — тихо сказав він. — Ці крики, шепіт і шурхіт потрібні для того, щоб ми ані на мить не могли перепочити, щоб постійно чекали нападу. Щоб обшукували зарості й знаходили лише тіні та листя. Але нападуть вони лише тоді, коли ми повністю втратимо сили й не зможемо оборонятися.
Ми розсідлали та прив'язали коней, дозволили їм напитися, а потім самі сіли на березі струмка, щоб відпочити. І тоді почули плач.