Тихий, але відчайдушний плач маленької дівчинки, який часом нагадував голосіння. Ми глянули один на одного, Бенкей показав мовою знаків вивідників «засідка», і ми обережно витягли мечі.
І тоді ми її побачили.
Вона сиділа на камені посеред струмка, повернувшись до нас спиною, схиливши голову, і плакала тихо, але відчайдушно. Маленька дівчинка, мені по пояс, не вища, на камені, де, я міг би присягнутися, ще мить тому нікого не було. Вона скоцюрбилася там, серед шуму води на скелях, і заносилася плачем, тримаючи щось біля грудей. Дівчинка була гола, лише на голові мала якусь накидку з тонкого зеленого мусліну, що вже перетворилася на лахміття, схожою розірваною матерією були обмотані її гомілки та стопи.
Бенкей знаками показав: «Прикривай мене!», тож я встромив меча в землю і дістав лук. Я вдивлявся в густу зелень і гілки, що звисали над струмком на іншому боці, поки вивідник ховав меча в піхви й обережно входив у воду.
— Не бійся, дитино, — повільно сказав він мовою Узбережжя. — Ми мандрівники, що загубили шлях. Ми не завдамо тобі шкоди.
Бенкей ступав обережно, але все більше занурювався у воду, аж поки вона не сягнула йому вище пояса. Від каменя з дівчинкою його відділяла заводь струмка, в прозорій воді було добре видно гравійне, тверде дно, але воно опускалося досить глибоко.
— Я лише перенесу тебе на берег, — сказав він. — Не треба мене боятися. Якщо хочеш, я відведу тебе до твоїх, а вони покажуть нам, як вийти з долини. Я не зроблю тобі нічого поганого.
Він обійшов найбільшу глибину, стаючи на більші камені, а потім обережно простягнув руку і торкнувся плеча дівчинки. Я тримав на мушці всю околицю, час від часу щось рухалося серед листя, але мені так і не вдалося нічого видивитися.
Дитина різко обернулася, і Бенкей з криком відскочив. Дівчинка мала випуклі, страшні очі, обведені світлим колом, як у риби, — вони були налиті кров'ю й світилися. З її рота стирчали ряди кривих, гачкоподібних зубів — гострих, як риб'ячі кістки. Те, що я прийняв за подертий муслін, розгорнулося навколо її голови, як каптур отруйної степової ящірки, і виявилося пошарпаними плавниками з гострими шипами. В руках вона тримала відрізану риб'ячу голову — мабуть, залишки нашої вечері. І вона не була такою маленькою дівчинкою, як мені здалося, бо побачив її груди, вимазані риб'ячою кров'ю. Округлі груди зрілої жінки, дитяче обличчя і зріст та щелепи морського чудовиська.
Вона стрибнула йому прямо в обличчя, відштовхнувшись ногами від каменю, мов жаба, Бенкей блискавично ухилився і впав у воду, а мої пальці відпустили тятиву. Стріла свиснула над спиною дівчинки кудись у кущі, але наконечник залишив криваву рану поперек її спини. Вона впала у воду, я побачив, як розкриваються плавники на її ступнях, і вона подолала десять кроків, що нас відділяли, буквально за мить, я ледве встиг накласти ще одну стрілу. Однак коли вона вискочила зі струмка просто переді мною, з вищиреними зубами та розпростертими навколо голови плавниками, то опинилася просто перед наконечником, спрямованим їй межи очі.
Істота видала з себе жалюгідний, пронизливий вереск, який буквально пробив мені вуха, як кістяна голка, після чого стрибнула назад, вигинаючи тіло, та блискавично попливла, як змія, звиваючись між камінням.
Коли її крик стих, на мить запанувала цілковита тиша. Листя перестало шелестіти, вщух шепіт серед кущів і коренів. Заспокоївся вітер. Уся долина завмерла. А потім я відчув, як земля задрижала. Кілька каменів із гуркотом покотилися зі скель, десь глибоко під нами пролунав низький гуркіт. І одразу ж стих, і повернулися дратівливі звуки, шепіт і хихотіння. Вони долинали звідусіль і звучали ще зловісніше.
Бенкей відштовхнувся від скелі, швидко пливучи й розбризкуючи воду різкими рухами рук. Я побачив, як із-під каменів випливають довгасті тіні, як вони звідусіль сунуть, звиваючись, у його бік. Їх було не дуже добре видно крізь хвилі, але я бачив силуети, схожі на людські, з руками, складеними вздовж тулуба, і стопами з тонкими плавниками, що м'яко рухалися. Я один раз вистрілив, безнадійно промазавши повз ціль, що миготіла в товщі води, наче тінь, потім наклав стрілу, дивлячись, як темні фігури сунуть по дну, збираючись у місці, де відчайдушно хлюпаючись, плив Бенкей, і я нічого не міг вдіяти.
Вода вибухнула біля берега бризками піни, вивідник відчайдушно кинувся на мілину, вхопився за камені й підтягнув ноги, потім перекинувся на спину, витягнув ножа і потужно вдарив, викинувши в повітря істоту, яка з відчайдушним вереском плюхнулась у воду. Я кинув лук і, тримаючи в руці меча, схопив друга за комір, відтягуючи його від зрадливого берега, але все вже скінчилося.
Струмок плив спокійно, з плюскотом, з товщі води зникли темні фігури, і нас знову оточували тільки кущі й листя.
Бенкей стікав кров'ю з кількох довгих порізів на грудях і ногах, до того ж гострі ікла вирвали два шматки плоті з його стегна та лівого передпліччя. Я допоміг йому обмотати рани шматками тканини, але пов'язки миттєво просочилися кров'ю.
Гілки колихалися, ліс огортав шелест і шепіт. Звуки оточували нас з усіх боків, куди не глянь, усюди серед листя щось рухалося.
— Ми не можемо залишатися тут, але і йти далі теж не можемо, — сказав Бенкей. — У цих хащах нас одразу зловлять. Найкраще було б пробитися верхи, але це вдасться, тільки коли ми вийдемо на відкриті луки. Затягни пов'язку міцніше, побачимо, чи я зможу стояти.
Він підвівся і зробив кілька кроків, накульгуючи й кривлячись, але сказав, що могло бути й гірше. В кущах навколо галявини щось наближалося з різних боків, ми бачили, як гойдаються гілки, але не могли розгледіти, що це було. Зрештою, ми стали спинами один до одного, на зігнутих ногах, з мечами, піднятими до плечей і спрямованими вперед, крутячись на місці й чекаючи на напад.
— Принаймні, ми помремо вільними, — сказав Бенкей. — Так, як личить кірененцям. Для мене честь загинути поруч із тобою, тохімоне.
— Ти також аміртай, — відповів я. — І то такий, яким би пишався мій батько. Бенкей, я... — я замовк. Бо щось спало мені на думку, і на мить я перестав прощатися з життям. Я подивився на коней, що рвалися з прив'язі й іржали від страху. — Я дурень, Бенкею! Ми поїдемо струмком! Він мілкий! Наші коні зможуть його подолати!
Він подивився на мене із сумнівом.
— Усе одно, — сказав він. — Краще така можливість, ніж жодної.
За мить ми вже були в сідлах і, об'їхавши глибоку заводь, галопом мчали мілкою водою серед каменів. Коні спотикалися на кожному кроці, але їх гнав власний страх. Коли я озирнувся через плече, то побачив, що на галявині з'являються дивні фігури: не то люди, не то звірі, закутані в химерні плащі, з оленячими рогами на головах.
А потім був лише шалений чвал серед фонтанів пінистої води та вкритих мохом скель, що стирчали з неї. Коні іржали від люті та страху, шкірячи зуби, а ми гнали за течією, видаючи бойові крики. У будь-який момент могло стати глибше або один з коней міг втратити рівновагу серед каменів, і це був би кінець, але якийсь час нам вдавалося рватися вперед у шалених перегонах. Шепотіння, шелест, хихотіння й крики серед листя оточували нас, як лавина, але все ще залишалися на кілька кроків позаду. А потім ми побачили, як між гілками починає просвічувати сірий блиск, що вони ростуть все рідше, і стало зрозуміло, що відкрита місцевість зовсім поруч, на відстані витягнутої руки, і там ніхто не зможе нас зупинити.
Нам майже вдалося вирватися.
Свобода маячила перед нами сірим відблиском на відстані не більше ста кроків, пробивалася крізь гілки та листя. Залита блакитнуватим світлом відкрита місцевість під сірим, сумним небом. Потрібно було лише заохотити коней до подальшого бігу, подолати ще трохи валунів, ухилитися від чергових гілок і мчати далі. На північ.
Але поперек струмка лежав стовбур величезного дерева, а обабіч простягалася галявина. І на нас уже чекали.
Їх було багато, і вони виглядали страхітливо. Щоб це описати, мені довелося б зупинитися і розповідати про кожного окремо. Про оголені тіла, вкриті візерунками, кольоровою лускою, квітами або пір'ям. Про тріпотливі крила, як у нічних метеликів, але великі, як поли пустельного плаща. Про звірині кінцівки, прекрасні дівочі обличчя з очима бестій та іклами під солодкими губами.