Такий опис зайняв би багато часу, але для нас це була лише мить, коли ми зупинили коней перед стовбуром, що лежав у нас на дорозі, й почали галопом носитися по галявині, шукаючи виходу з пастки.
Я бачив, як із гілок звисають шкірясті мішки, які я прийняв за гнізда якихось комах, а вони розгорнулися в перетинчасті крила, відкривши обличчя дітей, що висіли догори ногами, з волоссям, повним сміття й сухого листя. Істоти хихотіли, показуючи гострі зуби, крила розпростиралися, я бачив пазурі на дивних стопах, що трималися за гілку, бачив дівчат із ногами, вкритими плямистою шерстю, і зі звивистими хвостами. Бачив обличчя, які були водночас людськими й нагадували морди леопардів або рептилій. Бачив шипи, дзьоби та дивовижні очі. Усі ці істоти верещали різними голосами, а ми металися між ними, розмахуючи мечами й ухиляючись від пазурів, щелеп і ударів списів. До нас тягнулися руки й загнуті жадібні пальці, наші коні, хропучи, ставали дибки. Навколо нас літали істоти — маленькі, як долоня, з тріпотливими крилами в смузі тьмяного світла, ніби їх супроводжували рої світлячків. По гілках шугали немовлята з великими дикими очима, що мали лише кілька пар рук, якими швидко чіплялися за гілки.
Було багато руху, криків і хаосу, тож так сталося, що, метаючись на розтанцьованих конях, ми перевертали й розштовхували цих істот, але не вбили жодної, а їм не вдалося скинути нас із сідел.
— Прориваємося силою! — закричав я до Бенкея. — Поруч із цим стовбуром є стежка! Вмістимося обоє! Тільки б уперед!
Бенкей ухилився й захистився передпліччям, а потім ударив навідліг, скидаючи на землю істоту, яка стрибнула на нього з дерева. Вона перекотилася по траві з пронизливим писком, кінь вивідника став дибки.
І тоді ми побачили, що на стежці, якою ми мали прориватися, стоїть чоловік. Великий, із широким торсом, вкритим татуюваннями, як у кебірийця. Спершу я подумав, що це вершник, але потім побачив, що цей чоловік має кінські задні ноги та круп, з якого виростає людський тулуб, а на його скронях ростуть закручені роги, як у величезного барана.
— Він нас не зупинить, — гаркнув Бенкей, піднімаючи меча. — Нема мови.
Але тоді істота піднесла до рота коротку товсту сопілку й почала грати, перебираючи пальцями. Полинула дивна музика, якої я ніколи раніше не чув. Мелодія була одночасно жвавою й надзвичайно сумною, складеною на чужий спосіб, і хоча я чув пісні багатьох народів, ніхто не грав нічого бодай трохи схожого.
Коли він почав грати, звуки його сопілки ледве пробивалися крізь гамір, але незабаром крики натовпу дивних створінь навколо нас поступово затихли, а істоти завмерли, дивлячись перед собою. Ми теж застигли, не знаючи, що відбувається, і що робити.
Створіння відступили, але все ще стояли навколо нас колом, а потім почали відходити в хащі. Спочатку зникали найменші, потім — наступні. Вони робили кілька кроків назад, раптом зливалися із зеленню, а їхні тіла зненацька перетворювалися на листя, візерунки тіней і світла, кору і гілки. Істота грала далі, раз у раз монотонно повторюючи свою мелодію. Вона складалася з двох частин, що чергувалися, одна з яких була повільнішою і більш ритмічною, а друга — жвавішою, але звучала жахливо сумно, і я відчував, як у моє серце проникають смуток і відчай.
Бенкей вільною рукою дістав свою кістяну сопілку й теж почав грати, наслідуючи мелодію тієї істоти. Спочатку тихо і боязко, але після кількох повторень зрозумів, що може зіграти без помилок, тож почав грати дедалі голосніше.
Нарешті людина-кінь із баранячою головою й дивно деформованим обличчям відняла від рота свій інструмент, але жестом наказала Бенкею грати далі. Галявина вже була пустою, навколо ще подекуди колихалося листя.
— Не переставай грати, потворо, — сказав дивним голосом чоловік із рогами. Це був звук, схожий на скрипіння гілок і стукотіння сухих кісток, але його можна було зрозуміти, він говорив мовою Узбережжя. — Киньте зброю на землю і злізайте з коней. Рухайтеся дуже повільно й обережно. Дикі діти стають сонними, але якщо відчують вашу кров, знову впадуть у червоний шал, і тоді я їх більше не присплю. Робіть те, що я кажу, якщо хочете жити далі. Залиште коней і зброю.
— Він каже, щоб ти кинув зброю на землю, — сказав я до Бенкея.
— Я зрозумів, — відповів він невиразно, тримаючи сопілку біля рота. — Я розумію, що він каже, але не хочу цього робити. Ніхто мене більше не ув'язнить.
— Ніхто нікого не ув'язнює в Долині Нашої Скорботної Пані, — оголосив рогатий. — Але Пані через вашу зброю починає бачити кошмари. Вона дивиться на вас уві сні очима диких дітей. Боїться чудовиськ зі світу за горами, який пожерли урочища та війни богів. Вона або вб'є вас, або візьме під опіку й дозволить вижити в долині. Вибирайте самі. Я відвертаюся і йду стежкою. Ідіть за мною або залишайтеся тут, і нехай кошмари Скорботної Пані з вами розберуться.
Він відвернувся, показавши нам широкі плечі, вкриті татуюваннями, і знову підніс до рота свій інструмент.
Ми злізли з коней, тим часом серед листя знову залунало шепотіння. Ми неохоче відклали зброю, зняли сумки й пішли за рогатим чоловіком. Наші коні розштовхали нас, погнали вперед, а незабаром — зникли.
Бенкей відняв сопілку від рота й вилаявся, а потім знову почав грати.
Ми вийшли на луку під відкрите небо, побачили узгір'я, оточене пагорбами, та струмок, що ліниво тік серед трав. Ми з полегшенням залишили позаду густий ліс, але тепер не мали зброї, окрім ножів вивідника і мого шпигунського кийка, а наших коней ніде не було видно.
Чоловік-кінь чекав на нас, далі граючи, а коли ми підійшли, він відвернувся і пішов далі, а музика линула за ним, сумна і спокійна.
Так ми спустилися на дно долини, де серед садів і невисоких пагорбів стояли невеликі хатини, вкриті очеретом. Усі фруктові дерева в цей час квітли, паркани й стіни хат теж тонули у квітах, і я пам'ятаю, як навколо нас кружляли пелюстки в подмухах вітру. Попереду йшов рогатий, дмухаючи у свою сопілку і дивно ступаючи, і я не знав, чи то він танцював, чи то мусив так ходити, маючи кінські кінцівки замість людських ніг.
Я помітив, що хатини тут інші, ніж зазвичай будували люди Узбережжя. Стіни були сплетені з лози й висушеної глини, втиснутої між шарами плетінки. Хатини були безладно розкидані, без будь-якого земляного валу або частоколу навколо них.
Раптом я почув крик, і в повітрі свиснув маленький камінь, який боляче вдарив мене в плече. А потім — іще один. Я озирнувся й побачив групку дітей, які розбігалися серед фруктових дерев, хихикаючи. Вони виглядали дивно. Були більше схожими на людей, ніж ті, що оточували нас у лісі, але я також помітив дивні очі, звірячі вуха та крильця.
Бенкей вилаявся й різко обернувся, підняв камінь, який у нього кинули, і зважив його в руці.
— Кинь це, дурню! — закричав рогатий. — Ніколи не смій завдавати найменшої шкоди дитині в Долині Нашої Скорботної Пані! Навіть не думай про це, якщо не хочеш накликати на себе диких дітей!
— Я не збирався нікому завдавати шкоди, — сердито сказав Бенкей. — Я хотів лише відплатити тим самим. Якщо це діти, як ти кажеш, то як ти хочеш їх навчити поважати інших людей, якщо дозволяєш їм безкарно завдавати шкоди? Як покажеш, що інші теж страждають, коли в них кидаються камінням?
— Даючи їм більше любові, — відповіло створіння і знову почало грати. Діти хихикали й кидали в нас ще більше каміння, бігаючи навколо. Один особливо влучний кидок вдарив чоловіка в лоба. Камінь був невеликим, але все ж виступило трохи крові. Кентавр скривився, потираючи лоба, але розтягнув губи у зболілій посмішці, виглядаючи так, ніби ось-ось заплаче.
— Вони зрозуміють, — повторив він. — Потрібно лише більше любові.
— Ґільєрмо знайшов чудовиськ! Ідуть чудовиська! — раптом пролунав крик.
— Що означає «Ґільєрмо»? — запитав Бенкей.
— Це моє ім'я, яке мені дала Скорботна Пані. Воно прийшло до мене уві сні. До того, як світ поглинули урочища, мене звали інакше. Не пам'ятаю, як.
Він на мить зупинився.
— Це було погане ім'я. Неправильне. В ньому була жорстокість і кров, а Пані це ненавидить. Тепер мене звати Ґільєрмо. Так краще.