Ми тісніше зімкнули стрій, хтось позаду позбирав щити, що лежали серед крижаних квітів. Я хитався на ногах і мене заливало жаром, ніби я сидів між багать, але всередині мене полонив мороз, ніби я перепив крижаної морської води. Решта — ті, хто раніше зберіг ясний розум у Крижаному саду, — виглядали так само, піт стікав з-під їхніх шоломів і крапав на землю, зброя дрижала в руках, але я бачив, що це не страх, а та сама хвороба, що точила й мене.
Муж, який підійшов до нас, зупинився за кілька кроків і сказав: «Ласкаво просимо, мандрівці моря! Ласкаво просимо тих, хто шукає своє місце, бо ви його знайшли! Ласкаво просимо в Крижаний сад, який прихистить усіх і всім дасть те, що вони втратили!» Цей муж говорив кострубатою мовою, як слабкий на голову, і вимовляв голосні так, як ті, хто живе за Пустками Тривоги. Я сказав йому, що ми воїни із Землі Вогню і прибули сюди за дівами, яких він викрав, а також по відшкодування за кривди, нанесені морякам на морі й жителям Узбережжя. Я порадив йому відпустити дів і дозволити повернутися додому, а потім ми домовимося про розмір відплати, яка, однак, не може бути меншою, ніж по десять марок на кожного з нас і по сто за кожну викрадену.
Ну, тобто мені здавалося, що я кажу саме це. Я чув, що слова з моїх уст виходять нерозбірливі, що мій язик — як дровеняка, якою я не можу поворухнути, ба більше, що я забуваю слова. Замість «марки» я сказав «цвяхи», а замість «море» — «там, де риби». Але чолов'яга з дивною головою, здається, зрозумів, що я казав, бо відповів, що Крижаний сад приймає всіх, хто хоче залишитись, і нікого не тримає силою. Усі діви й мужі завжди можуть і могли піти, якщо мають таке бажання. «Ви також можете обрати, — мовив він. — Можете залишитися чи піти туди, звідки прийшли, як забажаєте. Там, за Крижаною брамою, вас чекає вітальна учта, якщо тут ви знайшли загублений дім. А там, за вашими спинами, є стежка, яка виведе пляжем аж до того місця, де ви залишили кораблі. Якщо ж вам бракує здорового глузду, і ви хочете захопити нас силою, за мною стоять мужі. У будь-якому разі все так, як я казав: можете залишитися. У Саду чи в землі, яка його живить, або піти».
Серед крижаних дерев я побачив ту браму, круглу й майстерно сплетену з крижаних галузок, яка відчинилась і відкрила очам подальшу частину Саду, де серед заставлених наїдками столів стояли молоді діви — звичайні й ті, змінені піснею богів. Я також чув, що там грають арфи й кувиці, бачив казани, в яких готувалося засолене м'ясо, рожна, на яких пеклася птиця, тарелі, на яких лежали гори плодів, і відчував, як стискається мій шлунок.
Я почув гуркіт, з яким один юнак, Урлейф Червона Долоня з корабля Скафальді, кинув свого щита й вийшов зі строю, йдучи до брами. За ним рушив іще один і ще один. Один із моїх людей став на його місце й підняв щита, але щомиті хтось виходив із нашого кола і йшов.
«Наші люди вже спускаються з гребеня, — сказав мій стерновий до Скафальді, який стояв перед ним. — Ті, що йшли до вершини, також побачили, що відбувається, і зараз будуть тут. Я чув спів рогів у горах. А цих, що стоять перед нами, не більше трьох сотень. Станьмо клином і вдармо зараз. Уб'ємо короля і вдеремося до брами, вона ж відчинена. Вони вийшли всіма силами, бо на мурах немає нікого. Ми можемо здобути це місто».
«Твої слова звучать для мене, як каркання ворон і виття вовків, — відказав йому на це мій кузен. — Наче ти вмовляєш мене зґвалтувати та вбити юнку. Якщо я покину це місце, то вже ніколи не перестану його шукати. Якщо я його сплюндрую, це буде гірше, ніж спалити святилище Друга Людей, убити власних батька, матір і своїх братів. Адже я потрапив додому і не дозволю тобі його знищити».
І тоді Скафальді зненацька обернувся й одним рухом розпоров мого стернового, з хлюпотом випустивши йому кишки на землю, а потім так швидко перерізав йому горло, що той навіть не встиг крикнути. Мій стерновий і товариш, Арлаф, що Говорить із Ведмедем, упав нам під ноги, бризкаючи кров'ю, і тоді нас охопило божевілля. Ті, хто здавався одурманеним Крижаним садом, піднесли мечі на тих, хто зберіг здоровий глузд, а таких нас було небагато, не більше дюжини. Я штовхнув Скафальді, мого кузена, але я був слабким, тож він легко відбив моє вістря, і почав сікти згори так швидко, що розніс пів мого щита, і одразу після цього нас із вереском розділив натовп сплутаних у клубок мужів, що билися, як голодні вовки над одним козеням.
Він знову на мить замовкає, і ніхто з нас не промовляє ні слова. Він робить ковток.
— Я мало що пам'ятаю. Тільки крик, скреготіння заліза, падіння людей, кров, що бухала в повітря, і крижаний пил, що здіймався з-під наших стоп, сяючи проти сонця. Той муж із дивною головою щось кричав, звівши руки, його крик тонув у скреготі й гулі заліза, але його люди просто стояли нерухомо й дивились, як ми забиваємо одне одного. Хтось душив мене за горло, я з усіх сил відбивався понівеченим щитом, ударив його коліном і вдарив згори, перерубуючи бармицю шолома, хтось інший посік мені плече. Хтось гарчав, спльовуючи кров, і вже так багато воїнів лежало під нашими ногами, що хтось щомиті об них перечіплювався, заплутавшись ногами у викручених кінцівках. Супротивники несподівано втратили інтерес до боротьби й почали по одному-двох іти до Крижаної брами. Тільки найбільш запеклі ще кидалися на нас, але їх і так було небагато, а нас — горстка. Зрештою четверо з нас стояло спинами один до одного, прикриваючись поламаними щитами й затято б'ючись, потім троє, а потім хтось кинув у мене сокиру. Я відбив її буковим щитом, але й так дістав обухом по голові, і мене поглинула темрява. Я отямився через якийсь час, боляче впавши на кам'янисту гірську стежку. Це юний скальд із корабля Горлейфа, Сівальді Гусячий Крик, ніс мене й волік стежкою, весь час падаючи, бо я безвладно висів у нього на плечі, а він кривавив із багатьох ран. Але я прокинувся, виплюнув зуб і виблював, а потім ми пішли далі, до пляжу. Тепер уже я частіше волік його, і ми постійно падали поміж кущів і каміння. Зрештою ми обидва впали на землю десь у лісі, а коли отямилися, попленталися на наш пляж. Але Сівальді тоді почав кашляти кров'ю. Не знаю, як довго це тривало, поки ми шукали затоку, в якій залишили кораблі. Та врешті-решт ми дійшли. І не застали там нікого. Пляж і ліс були порожніми, залишився тільки жар від багаття у гальці біля моря і щогли, що стирчали з води.
Наші люди пішли, забравши з собою все, що мали, і порубали дно кораблів на прощання. Ми не знали, Що там сталося, але побачили сліди боротьби, а у воді затоки плавало два трупи. Це не був важкий бій. Ми знайшли трохи свіжої крові на стовбурі дерева і в траві, на самому пляжі лежав шолом. І все.
Він виструнчується і знову п'є, а потім дивиться на нас по черзі, ніби чекає на овації. Сильфана не витримує.
— І ти просто сидів на тому пляжі? — питає уїдливо й одразу ж демонструє йому широку зубату усмішку.
— Біля одного із суден на дні затоки лежав човен, — веде далі Ґрунальді. — Маленький кнор, щоб підпливати до суші, коли неможливо пришвартуватися або витягнути корабель на берег. Йому пробили дно, але там було неглибоко. Нам вдалося його витягнути, потім іще кілька разів я пірнав до решток корабля, знайшов кілька дощок, цвяхи, з дна судна ми зішкребли трохи смоли й поремонтували човен настільки, щоб можна було плисти. Це було божевілля, але ми були готові на все, лиш би вибратися з проклятого острова. Човен трохи протікав, але наша латка трималася. Ми пливли кілька днів на південь тільки на веслах. Однієї ночі помер Сівальді, який дедалі більше кашляв кров'ю. Я віддав його морю і плив далі. Потім прибився до якогось невеличкого острова, на якому в ущелині збиралася прісна дощова вода. Я їв яйця мартинів, морських слимаків, яких збирав біля берега. Через кілька днів мене забрали звідти ловці морських пласкуд, які поверталися своєю шнекою до Землі Грифонів із вантажем зі шкур, ребер, ікл і трону. Вони були так вражені моїм жахливим станом, що навіть не забрали в мене ні решток срібла, яке я тримав у ремені, ні меча. Зате нагодували й напоїли мене, а один із них перев'язав мені рани. Так я став єдиною людиною, яка повернулася додому, і ось що таке острів, званий Крижаним садом, на який ми зараз пливемо.