— Але що це означає?
— Це означає мене. Мовою, якою снить Наша Скорботна Пані.
Ми зайшли між хатин, проходячи повз людей, зайнятих своїми справами: хтось ніс кошик з овочами, хтось товк у дерев'яній ступці зварену пасолю, хтось присів біля грядки, обережно видаляючи бур'яни, які перекладав до кошика зі свіжою землею. Ці люди виглядали дивно, ніби їх схрестили з тваринами. У деяких були вуха, як у волів, інші мали плямисте хутро на спині, дивні очі та обличчя, у багатьох були лускаті крила — брудні й обірвані, які явно не могли їх підняти. Вони також одягалися не так, як мешканці Узбережжя. В них не було ні штанів, ні каптанів, ні взуття на зав'язках. Багато хто ходив голим або в покриттях зі сплетеної трави чи якогось плюща, або в простих сорочках з грубого полотна. Ніхто не мав зброї, навіть звичайного ножа. Взагалі нічого при собі не мали. Всі вони рухалися велично й повільно, ніби були хворими, і майже не розмовляли. Всюди панувала тиша. Коли ми проходили повз, вони мовчки й сумно дивилися на нас, а потім відверталися і знову поверталися до своїх справ, або просто дивилися перед собою, якщо нічого не робили. Поведінка цих людей турбувала мене більше, ніж їхні дивні обличчя й тіла. Я надивився на мешканців Узбережжя і знав, що вони — хворі, сумні чи втомлені, — завжди буквально переповнені життям. Якщо вони сміялися, то до сліз, якщо злилися, то одразу ж кидалися одне на одного. Якщо їм не було чого робити, вони відразу ж починали грати, співати, пити й розповідати історії. Якщо ж вони втомлювалися або справді хворіли, то просто лягали спати, де б не були. Коли були сумними, то пили або деякий час плакали. Я ніколи не бачив, аби хтось так сидів і дивився скляними очима перед собою чи ходив без жодної мети.
Тільки одна людина звернула на нас більше уваги, ніж інші. Це була жінка — літня, але ще не стара. Вона була вкрита зеленим листям, проте я не міг зрозуміти, чи вона сплела з нього одяг, чи листя росло просто з її шкіри. Вона піднялася з грядки й подивилася на нас сумно, як усі тут.
— Ґільєрмо, Ґільєрмо... — пробурмотіла вона. — Хіба тобі недостатньо, що наша Пані повинна оплакувати весь світ, хіба вона мусить ридати ще й за тобою? Чому ти знову забрав чудовиськ у диких дітей і знову хочеш її непокоїти? Вони приносять із собою запах крові й насильства, хіба ти цього не бачиш? Це чудовиська, і нічого цього не змінить. Вони не стануть людьми.
В неї був змучений голос, але вона не гнівалася, а радше звучала так, ніби нарікала уві сні.
— Нас стає все менше, Кончіто, — відповів рогатий. — Дорослих стає все менше. Ти ж знаєш.
Жінка похитала головою, нахилилася до своїх листків і тихо заплакала, длубаючись у грядці, й більше на нас не дивилася.
Рогатий, який називав себе Ґільєрмо, показав нам хатину — таку ж, як інші: з плетених стін і глини, вкриту очеретяним дахом, оточену овочевими городами. Двері висіли на мотузкових петлях, замкнені лише на дерев'яний засув.
Всередині хатина була дуже вбогою, викопаною в землі, яку потім щільно утрамбували, до рівня пояса, а в низькому проході, крізь який треба було протискатися майже навпочіпки, був виліплений твердий глинистий поріг, аби дощова вода не заливалася всередину. З такої ж глини було зроблено підвищення, яке служило за ліжко й було застелене прогнилим матрацом з очерету. Посередині, в обкладеній сухою глиною й камінням заглибині, було місце для вогнища, кілька глечиків і різні речі, що висіли на палицях, встромлених у стіни поперек приміщення. Це все. Хатина більше нагадувала примітивний хлів, аніж людське житло. Думаю, якби тваринам було потрібне вогнище, ліжко і глечики, вони побудували б щось схоже.
Ми мовчки втиснулися всередину, Бенкей роззирнувся і скривив губи. Нам було тісно, але ми сіли під стінами, спостерігаючи, як Ґільєрмо, стогнучи, витягає оберемок хмизу, ламає гілки, складаючи багаття, і намагається висікти вогонь двома шматками кременя. Бенкей мовчки забрав у нього кору з трутом і швидко розпалив вогонь своїм військовим кресалом, а потім роздмухав його. Рогатий прийняв кору з вдячністю, і незабаром приміщення наповнилося димом, який просочувався крізь отвори під кроквами.
Ґільєрмо зняв із гака кривий глиняний горщик і поставив на вогонь, зняв кришку, понюхав уміст, помішав дерев'яною ложкою, потім присів у дивній позі й почав масажувати ногу, потім — другу.
— Мої кістки постійно болять, — пояснив він. — Важко ходити. Але стояти ще важче.
— Дякуємо за допомогу, — сказав я. — Але не хочемо завдавати клопоту. Ми бачимо, що ти не купаєшся в розкошах. Єдине, чого ми бажаємо, це зловити наших коней і вибратися з долини. Ми потрапили сюди випадково, а перед нами довгий шлях. Просто покажи нам, як звідси вибратися.
Ґільєрмо дістав з кошика глиняну миску й ложку.
— Сподіваюся, у вас є якісь ложки, — сказав Ґільєрмо. — Миску можемо поділити. Це правда, зараз передновок, але Наша Скорботна Пані дає нам достатньо їжі. У нас є багато благословінь. Вистачає тогорічних коренеплодів і горіхів, ще є пасоля й цибуля. Є ще борошно. Чого ще треба? Ми витримаємо до того часу, коли Скорботна Пані благословить гриби та врожаї. Потім з'являться фрукти та стручки свіжої пасолі, зелень та інші речі. Ківці почнуть давати молоко.
З казанка почала підійматися пара.
— Покажеш нам вихід із долини? — запитав Бенкей. — Ми не хочемо затримуватися й об'їдати тебе. На жаль, нам не вдалося нічого вполювати, і ми не можемо віддячити тобі. Рибу ми з'їли ще вчора.
Істота кинула миску й нажахано відповзла до стіни, а потім видала із себе кістлявий тріск. Якусь мить він не міг говорити, лише тремтів, дивлячись на нас.
— Бідні чудовиська... Ви не можете більше кривдити жодних істот. Це їхні скарги та страждання привели до вас диких дітей. Вам потрібно зрозуміти багато речей, якщо хочете залишитися в долині під опікою Скорботної Пані. Навіть одна крапля крові викликає божевілля.
— Послухай, — сказав я. — Ми зовсім не хочемо тут залишатися. Нам не потрібні твої риби, твоя зелень або гриби. Ми загубили шлях і хочемо повернутися на нього. Нам потрібно рухатися на північ.
— Ви не розумієте, — трохи заспокоївшись, сказав людинокінь і почав наливати каламутний суп у миску. — За горами світ, який пожерли урочища. Ви не можете там жити. Там тільки пожежі, смерть і насильство. Якби ви не потрапили до Долини Нашої Скорботної Пані, ви б уже загинули. Люди стали чудовиськами, бестії урочищ змішалися з ними. Там ллється кров і коїться насильство. Тільки ця долина може дати вам притулок перед війною богів. До того, як прийшла Скорботна Пані й узяла нас під свою опіку, боги билися над нашими селами. Живий вогонь падав із неба і спалював частоколи. Жінка з Вогню і Чоловік із Мороку боролися та знищували всіх, хто ставав їм на шляху. Люди намагалися їм опиратися й гинули, як мурахи в пожежі. Це тривало, поки Скорботна Пані не змогла більше витримувати насильства й болю і не почала кричати. Тоді небо розкололося, земля піднялася, долина замкнулася, а нові боги відступили.
Він на мить замовк.
— Вона зараз спить. Спить і плаче над світом. Вона взяла під опіку всю долину, але з неї не можна вийти. Зло, яке потрапляє сюди, стає здобиччю диких дітей. Скорботна Пані створила їх із тих, хто загинув у війні богів. Вона дала їм нове життя, але тепер вони голодні й розгнівані. Вони прокидаються, коли вона починає бачити кошмари. Вам потрібно звернутися по опіку Пані або загинути. Якщо Пані вкаже на вас диким дітям, або ви викличете її кошмар, ніхто не відчинить вам двері. Для вас не буде порятунку. Але Пані турботлива. Їжте суп, поки гарячий, і не турбуйтеся. Я відчуваю, що у вас є не тільки зло. Вам потрібно відкинути насильство і злість, а Пані дасть вам нові тіла, нові імена й опіку.
Ми обидва замовкли, не знаючи, що сказати. Я відчув, як у мене стисло горло, бо це означало нове рабство, а я знав, що більше ніколи цього не витримаю. Бенкей із непроникним виразом обличчя занурив ложку в суп, що пахнув гнилими бульбами та льохом. Він був не набагато гіршим, ніж те, що ми їли в рабстві у Рососяйної, але мені важко було змусити себе його проковтнути й зовсім не через смак.
— Вам доведеться запам'ятати багато речей, — сказав рогатий Ґільєрмо, відклавши ложку і випрямившись. — Перш за все те, чим є насильство. Це зло, яке передусім не має доступу до долини Скорботної Пані. Це проливання крові будь-якої істоти й завдавання болю, але також різкі слова, грізний погляд, насильницькі думки. Вам доведеться навчитися розпізнавати насильство в усіх його проявах. Бо насильство — це не тільки вдарити когось, аби щось забрати, але також підняти руку на того, хто вдарив нас або когось іншого. Не тільки забрати, але й не дозволити забрати. Це також підняти руку на захист іншого, бо це додає нове насильство до того, що вже коїться. Насильством є також статевий акт між чоловіком і жінкою, гучний сміх або шалена радість. Насильство — це вбити тварину, щоб з'їсти її, але також зрубати живе дерево. Це будь-який шум, крик або сміх. Усе, що порушує спокій і смуток. Світ страшний, його наповнюють пожежі, насилля й біль, тому не можна голосно сміятися, бо той, хто сміється, не переймається насильством, що коїться всюди навколо. У всій долині має панувати повний спокій, щоб не порушити сон Скорботної Пані, яка спить і плаче над світом. Насильство — це також бажання і прагнення досягти цього бажання. Насильство — це володіти й цінувати речі. Це тужити й дивитися на горизонт, бо насильство — це також те, що до нього веде: бажання подорожувати, пригоди, прагнення чогось. Добрими є спокій, серйозність і сльози. Сльози чисті і є найкращим подарунком для Скорботної Пані. Бо плакати разом із нею над жахіттями світу — це приносити їй полегшення. Наступна важлива річ — це молитва, яку вам доведеться вивчити. Вона чужою мовою, і спочатку вам буде важко повторити хоча б одне слово, але вам доведеться навчитися співати цю молитву без жодної помилки. Бо іноді зло світу проникає через гори та вривається в сон Скорботної Пані, і тоді її серце починає кровоточити, її дикі діти впадають у червоний шал, а її кошмари стають реальністю. Єдине, що може її заспокоїти, — це молитва. Ви чули, як я її грав, а тепер вам доведеться навчитися її співати. Треба співати, щоб Скорботну Пані знову огорнула блакить. Щоб червінь відійшла.