Ми повернулися до своєї жалюгідної халупи, щоб зварити водянистий суп, що пахнув пліснявою й землею.
З настанням сутінок усі жителі долини поспішно почали ховатися у своїх хатинах, ми чули, як вони замикають двері й підпирають їх ізсередини, як зі скрипом зачиняють віконниці. Усередині де-не-де ледь світилися каганці.
Ми поїли супу й сиділи у напівтемряві, ощадливо підкидаючи дров у вогонь. Ззовні настала ніч, а з нею знову з'явилися шепотіння й шелестіння, щось дряпало плетені стіни й видлубувало засохлу глину з-поміж шарів плетеного пруття.
Бенкей намагався грати почуту мелодію, але вона була такою дивною й чужою, що він одразу збився, і туди вкралися знайомі ноти зі степів саураґарської провінції.
Він гидко вилаявся і глянув на свою сопілку.
— Це не ті звуки, — заявив він. — Мені потрібно зробити іншу флейту, яка буде правильно налаштована. Інакше я не знаю, чи ми зможемо відлякати цих надаку.
— Сумніваюся, що це надаку, — відповів я. — Вони так не поводяться. Не сидять постійно серед людей і не замикають їх у долинах. Їм не дозволено. Вони приходять і йдуть, іноді спонукають своїх прихильників до чогось. Вони радше гравці, що сидять над дошкою, а не пішаки. Це духи-стихії, а не живі істоти, які сплять або плачуть. Думаю, що ця Скорботна Пані — це Дієвиця. Справжня, жива Дієвиця, яка збожеволіла від сили урочища.
Тієї першої ночі в Долині Нашої Скорботної Пані мене мучили кошмари — так само, як і кожної наступної.
А потім настали порожні, сірі дні, коли ми працювали в полі, намагалися знайти наших коней або вчилися пісні під наглядом Ґільєрмо. Я не знаю, скільки це тривало. Життя там було як у сні або як у гарячці.
Я пам'ятаю окремі речі, які робив, але не знаю, яка була раніше, а яка пізніше. Я плів якийсь кошик, носив глину. Снував між хатинами й мені здавалося, що мешканці долини виглядають цілком нормально. Пам'ятаю, як вбивав собі в голову дивні слова сумної пісні. Мені здається, що я сидів на похилому схилі гірської луки, пильнуючи, щоб ніхто мене не помітив, бо сумні погляди поза долину могли занепокоїти Пані, а навколо мене сходило й заходило сонце, на небі хмари пливли так швидко, як клапті піни на водах струмка. Я також пам'ятаю туман. Побачивши нас, люди шипіли «монстри» й ховалися по домівках. Пам'ятаю, що я почувався як хворий, а на додачу весь час був пригніченим і вічно втомленим. Діти кидали в нас камінням і паличками, а ми виявляли до них більше турботи.
Пам'ятаю маленьких дівчаток у брудних білих сукнях, з вінками квітів у волоссі, які тихим хором співали пісню й заспокоювали сон Пані. Іноді вночі ми чули тупіт і хрипке іржання коней, брязкіт заліза і крики. Ми знали, що не можна відчиняти дверей, і що іноді вранці хтось зникав. Пам'ятаю багато змішаних речей. Не знаю тільки, як довго це тривало.
Настав день, коли ми заспівали й заграли пісню для Скорботної Пані без жодної помилки, від «Ой єн мі вентана брій ель соль» до останнього «порке те вас», і, хоча Бенкей мало не зламав пальці на отворах сопілки, а я мало не вивихнув щелепи й не проковтнув язика, це прозвучало як треба.
Тоді ми глянули один на одного і сказали собі: «завтра». Ми вийшли на світанку, ледве над горами посіріло небо.
Ми рушили на північ. Обійшли здалеку дерево, що утворило вежу, де спала Скорботна Пані, та йшли далі, пробираючись через ліс і підіймаючись на пагорби. Коли ми починали чути навколо шепоти й шелестіння серед листя, ми обидва починали співати. Так, як треба: тихо й мелодійно, приглушеними голосами. Потім Бенкей грав, я співав, шурхотіння затихало, а ми могли йти далі.
Ми йшли дуже довго звивистою стежкою через густий ліс, не бачачи ані сонця, ані неба.
Увесь час на північ.
Я знаю це. Я дістав із наплічника Бруса «око півночі» й тримав його на долоні. Ми йшли на північ.
А по обіді вийшли з лісу й не побачили гірського схилу чи якихось перевалів.
Взагалі не побачили гір.
Тільки Долину Нашої Скорботної Пані з того боку, з якого ми побачили її першого дня, коли Ґільєрмо вивів нас із лісу.
Ми повернулися назад і вирішили йти в інший бік, аби піднятися на той перевал, яким увійшли до долини.
Тепер ми йшли на південь.
Я знаю це, бо тримав «око півночі» на долоні, й ми йшли у протилежному напрямку до того, який вказувала його зіниця.
Але шлях не вів угору.
І я пам'ятаю, що коли ми вийшли просто на хатини, темні й замкнені, приспані в сутінках обриси, я все ще тримав «око» в долоні. А на краю села стояв Ґільєрмо, спершись об стовп, бо кінські ноги йому відмовляли, й чекав на нас — чорна фігура в синюватих сутінках.
Пізніше я спостерігав, як зіниця повільно обертається, ніби північ була всюди.
Тоді я впав на коліна перед однією з дерев'яних статуй Нашої Скорботної Пані й приніс їй у дар сльози. Але я не плакав над світом чи над насильством. Я плакав тому, що вона взагалі сюди зійшла і взяла цю долину у володіння. Я плакав, бо народився, і бо вона народилася. Але це не мало значення, бо сльози були чистими, і кожна була найкращим подарунком для Пані.
Потім ми ще кілька разів удень і вночі намагалися вийти з проклятої долини, але щоразу блукали та зрештою виходили просто на село, а Ґільєрмо стояв там зі своєю дудкою і чекав на нас.
— Долина замкнена, — сказав він. — Інакше зло влилося б сюди, як хвиля. Тільки іноді трапляється, що якісь самотні мандрівники знайдуть перевал і спустяться з нього, а тоді натраплять на диких дітей. Але той, хто раз сюди потрапив, не може повернутися до проклятого світу урочищ. Так уже є. Якщо піти надто далеко, завжди повертаєшся на те саме місце. Втім, навіщо вам повертатися за гори, де на вас нічого не чекає, крім насильства й нещастя?
А потім плинув час. І немає сенсу втомлювати вас розповіддю про жалюгідну хатину, яку ми повільно ремонтували, про роботу в полі, про водянистий суп, який був єдиною нагородою за ці зусилля. Щодня світанок був таким самим туманним, як і попередній, кожного дня ми робили майже те саме. Ніхто тут нікого не бив і не примушував силою, але так чи інакше ми знову були рабами, тільки тепер нас утримувала Долина й Скорботна Пані, і ніхто тут не був вільним.
Багато разів ми намагалися вибратися за гори й завжди з таким самим результатом.
Ми знову потрапляли до села й зачиняли криві двері проклятої хатини. А потім дні тягнулися один за одним. Сонце сходило і заходило. Іноді Пані снився кошмар, і тоді потрібно було тікати до хатини, зачиняти двері, запалювати свічку та співати її пісню, поки вона не заспокоювалася.
Крім цього, були тільки бульби, зерно, фрукти й овочі. І земля — або суха й запорошена, або болотиста. І наступні дні. Багато днів. Десь там був світ. Правління Праматері душило Амітрай, недобитки кірененців блукали пустками, голодуючи й тікаючи від армії, хтось, можливо, ґвалтував Воду, Сніп і Н'Деле сиділи, чекаючи на березі моря, моє славетне призначення, моя доля, призначена мені Відаючими, чекала десь там і не могла дочекатися мене, а я носив на поле гній у відрах.
Світ десь там боровся, і його доля чекала на вирішення, а ми застрягли, ув'язнені серед туманів і полів, де панував спокій. І нічого більше. Сірий, похмурий безпечний спокій.
Ми були впевнені в одному — що не хочемо йти до вежі й ставати перед Скорботною Пані. Ніхто з нас не хотів отримати нове ім'я, нове тіло й відтоді ходити на хистких копитах і тріскаючих від болю ногах тварини, не призначених для того, щоб носити людський тулуб або носити роги чи тягати за собою вічно потріскані й скривавлені, ні до чого не придатні крила.
Ми не хотіли, але сталося інакше. Ніхто не мусив нас тягти або заманювати до Вежі Скорботного Сну, ми самі побігли туди разом з усіма.
Причиною був кошмар. Там, у долині, у всіх були жахливі сни. Не знаю, чи це були сни Скорботної Пані, чи мої власні, але щоразу, заплющуючи очі, я бачив палаючий Маранагар, смерть моїх близьких, лабіринти Червоної Вежі, але також дивні суворі будівлі з червоних прямокутних каменів і залізних монстрів, що носилися навколо, стіни, повні вікон, що тяглися нескінченно, і я відчував себе маленькою, беззахисною істотою. Так було щоночі, але я до цього звик. У долині жилося так, ніби нічого не існувало раніше й нічого потім, ніби я був трохи п'яним і водночас сумним.