Однієї ночі, однак, до мене прийшов інший сон, і я знаю, що його бачили всі мешканці долини. Я бачив ліс у сутінках — такий, як ріс тут, на Землі Мореплавців. Ліс, оповитий вечірніми туманами, з якого почали вибігати тварини. Я пам'ятав, що в такий спосіб насувався холодний туман, а з ним виходили з урочищ роіго, але мене в цьому сні не було. Тільки мій погляд ширяв над землею — так само, як тоді, коли мені снився привид, що йшов моїм слідом. Я бачив також поселення, оточене валом і палісадом, до якого бігли люди. Хтось кинув кошик, з якого сипалася руква, хтось схопив під пахву дитину в сльозах, вили собаки. Всі стрімголов мчали до брами. Якась жінка впала на слизькій дорозі з укладених брусів, хтось, пробігаючи, поставив її на ноги та, перекинувши її руку через шию, потягнув за собою. З осади чулося виття рогів. Я хотів бігти разом із ними, опинитися в безпеці під захистом валів і міцних воріт, але я був тільки поглядом.
З лісу виплив туман, а за ним — вершники. Спочатку я думав, що наближаються потвори з урочища, бо вони виглядали як монстри, але незабаром я побачив, що це коні та люди, проте одягнені в дивні обладунки з почорнілого заліза. Через щілини в кованих залізних мордах драконів, в очницях і між зубами проглядалися людські очі й роти. Те, що я прийняв за крила, були древками з чорними й червоними розірваними прапорцями, що стирчали в них за спинами.
Вони стали в ряд і видали дивний шиплячий звук, як великі змії, в той час, як за брамою з гуркотом пересували потужні засуви. Їх було небагато, можливо, гон, і якби я був собою, подумав би, що жителі фортеці впораються без труднощів, але в цьому сні я хотів кричати й плакати.
З-поміж дерев вийшло ще кілька піхотинців, які несли між собою на жердинах великі глиняні посудини, прикрашені звивистими зміями. Я бачив, що змії звивалися також на їхніх плечах і обличчях. За ними з хрускотом заліза з'явилися дивні, приземкуваті істоти, трохи схожі на крабів, а трохи — на броньованих безголових птахів. Вони підняли горщик і рушили прямо до фортеці, не звертаючи уваги на стріли, що сипалися з частоколу, з брязкотом відскакуючи від їхніх панцирів. Істоти поставили горщик біля самої брами й повернулися до вершників. Один із них зліз із коня, віддав комусь важку сокиру, а потім відчепив від пояса довгу ремінну пращу. Помістив у мішок снаряд — залізну кулю, розкрутив пращу над головою, все швидше і швидше. Змахнув ременем, снаряд засвистів у повітрі й з тріском розбив горщик, який розколовся на кілька шматків і випустив хмару сірого густого диму. Я не розумів, що бачу, але пам'ятаю, що був смертельно наляканий і не знав, чому. Дим осів на землю сріблястим нальотом, як іній, а потім болото почало рухатися, здійматися хвилями й лопатися бульбашками, а потім земля здійнялася та піднялася, набувши форми незграбного велетня, фактично нестабільного шматка багновиння, з ледь помітною головою на могутніх ногах і з потужними руками, які схопилися за браму й проникли в неї. Люди в осаді стріляли в монстра з луків, кидали камінням і сокирами, але снаряди врізалися в земляне тіло, не завдаючи йому шкоди. Колоди заскрипіли й почали гнутися, а потім із величезним гуркотом тріснули й ворота розлетілися разом з істотою, яка розпалася на всі боки болотом і зникла.
Вершники піднесли зброю, видали дикий крик, схожий на гавкіт, щось на кшталт «Ааах-кен! Ааах-кен!», і кинулися просто в зяючу вирву брами.
Потім я побачив внутрішній двір фортеці, і все було скінчено. Колоди, забризкані кров'ю, понівечені тіла, жахливий крик жінок і дітей. Голоси здіймалися аж до неба, і я теж кричав. Ще я бачив зв'язаного чоловіка й одного з нападників, як він дивився на нещасного крізь отвори в черепі чудовиська, яке було на його шоломі. Я почув, як він тихим, витонченим голосом запитав: «Де Долина Скорботної Пані?», а потім підняв невелику металеву фляжку і вилив трохи рідини під ноги зв'язаного, і як ця рідина почала диміти, а потім раптово спалахнула.
Чоловік у драконячій броні знову поставив питання, знову підніс фляжку, і я закричав, ніби сам горів.
Я прокинувся, почувши власний крик, а також крик Бенкея і, здається, всіх істот у поселенні. А потім ми бігли до вежі один поперед одного, спотикаючись і падаючи, серед стогонів, плачу й тріпотіння крил, просто у відкриті ворота зі сплетених коренів, потім по дерев'яних сходах, через коридори серед колон зі стовбурів і плетених візерунків із гілок.
А ще пізніше ми стояли у великій залі й хором співали пісню. Тоді я вперше побачив Скорботну Пані.
Вона здіймалася у великій округлій залі, відділеній від нас решіткою у вигляді листя й квітів, за кришталевими шибками. Величезний стовбур дерева з плетивом коренів, що утворювали щось на кшталт великої драпірованої спідниці, обплітав її до пояса, корені обвивали її талію і груди. Стовбур виглядав так, як повинен виглядати стовбур старого дерева, але водночас здавався м'яким, гойдався й колихався на всі боки, мов справжня тканина, поскрипуючи при цьому, як дерево. Жінка, велика, з дивним, чужим обличчям, позначеним стражданням, оточена хмарою скуйовдженого волосся, повільно гойдалася, розкинувши руки, а навколо неї літали дикі діти — не більші за долоню, — тріпочучи крилами й тягнучи за собою смуги світлистого пилу.
Ми співали. Повільно, тихими голосами, без кінця. А потім поволі все заспокоїлося, кришталеві шибки, крізь які ми бачили Пані, почали вкриватися сріблястими пластинами й раптом стали дзеркальною поверхнею. Я побачив у ній натовп красивих, тендітних істот, огорнутих райдужними крилами, наче пелюстками квітів, а між ними — двох огидних залізних чудовиськ — Бенкея і себе. Колючих і зубатих драконів, схожих на вершників із мого сну. Бенкей застогнав і закрив обличчя руками, а я зрозумів, що це Скорботна Пані нас побачила, і тепер ми станемо частиною її сну. Крізь туманні шибки я ще встиг помітити, як Пані перестає рухатися й повільно опускає голову. Кошмар закінчився.
До долини повернувся спокій. Порожній, безглуздий, туманний спокій хворобливого сну, який затоплював нас, як літня, каламутна вода. Дні минали, і час плинув. Думаю, що він плинув за межами долини. Там наставало літо, минали дні й тижні, але тут ми проживали той самий невиразний, туманний день без початку й кінця, длубаючись у землі й безцільно блукаючи в напівсні.
Час затоплював нас, і мені здавалося, що ми починаємо змінюватися. Стаємо схожими на сонних, приглушених істот, які блукали разом із нами по долині.
Однак після того, як Пані подивилася на мене через дзеркало, мої сни змінилися. Я почав бачити те, що бачила вона. Іноді я плив по долині серед листя, диких дітей, що бавилися у квітах або танцювали на поверхні спокійної води, наче вона була дзеркалом у тумані світного пилу і смутної, тихої музики. Іноді, однак, приходив кошмар, і тоді я був загубленою наляканою дівчинкою, яку переслідували чудовиська зі слизького м'яса, з набряклими членами, великими, як гілки дерева; земля тріскалася, і з неї виростали стікаючі слизом губи, що мене поглинали, зусібіч на мене бризкала густа, слизька рідина, мене обліплювали якісь членистоногі жуки, з темряви простягалися товсті руки, які вдиралися в кожен закуток тіла.
Тоді я прокидався з криком і знав, що ми повинні співати й заколисувати Пані, перш ніж її кошмари проникнуть у долину.
І завжди в цих снах до мене поверталася печера. Чорна печера на схилі гори, печера, в якій мешкав величезний сліпий змій. Ця печера лякала мене найбільше, і я не знав, чому.
А однієї ночі у снах раптом щось змінилося. Я побачив звичайного чоловіка в просторих чорних штанах і сірій куртці з вишитими круглими знаками на грудях та рукавах, із ножем біля пояса. Чоловік був худим, із коротким рудим волоссям і випуклим носом, схожим на дзьоб птаха, і я його звідкись знав. Він з'явився серед дерев, що звивалися, як мацаки, і грибів, що блищали від слизу і стирчали із землі, як колони, а за його спиною я бачив печеру сліпого змія. «Вже час, Стовпе! — сказав чоловік. — Поглянь на небо, Стовпе, і прокинься!» А потім він відвернувся й увійшов до печери, яка мене так лякала.