Наступного ранку я справді прокинувся. Не так, як зазвичай. Наче прокинувся насправді. Я побачив Бенкея, який безцільно блукав, щось бурмочучи собі під ніс. Я побачив, що на його плечах виростають маленькі чорні пір'їнки. Я схопив його за плечі й потрусив, але він глянув на мене без виразу, взяв роздвоєну палицю, яку ми використовували як сапу, і пішов на поле. Я не хотів, і ніхто не звернув на мене уваги.
Я пройшов через поселення і дивився, наче бачив його вперше. Відчував сморід бруду і відходів, бачив жалюгідні дахи й калік, що спотикалися на своїх химерних кінцівках, з кошлатим волоссям, повним голок і сміття, дивився на гнійні виразки там, де з їхніх спин росли пошматовані крила, та на покручені вузлуваті пальці й губи, покалічені гострими, звірячими іклами. В долині діти переставали дорослішати, тому вони залишалися назавжди маленькими злісними істотами, які бігали без догляду. Досі я їх уникав, а тепер побачив, що в них божевільні обличчя й вони вкриті шаром бруду, їхні численні ранки гниють, а в очах ховається голод.
Потім я піднявся на схил гори, минаючи поля та гай, так високо, як тільки міг, і сів там, дивлячись на північ.
Це виглядало як туга, що веде до насильства, тому я відразу ж привернув до себе увагу диких дітей. Вони прилетіли нізвідки, двоє чи троє, з тих найменших, схожих на комах. Я дивився на їхні голі дитячі тіла, трохи більші за долоню чоловіка, й думав, що жодна істота не може літати на таких маленьких і тендітних крильцях. Ледве це спало мені на думку, одне з них справді з глухим плюскотом впало на землю та видало здивований крик болю. Я їх не боявся, бо бачив десятки разів. Я заспівав пісню, і ще одне заснуло в повітрі, а останнє метнулося вниз по схилу у важкому, кривому польоті й заплуталося в гілках дерева нижче.
А я сидів так у траві, і поступово до мене доходило, ким я є.
Ближче до вечора я побачив щось дивовижне. Спочатку подумав, що це сонце заходить, але воно світило нормально, пробиваючись крізь легкий туман. Я схопився на ноги й затамувавши подих дивився, як по небу летить сліпуча маленька плямка вогню, тягнучи за собою струмінь білого диму. Це трохи нагадувало сигнальну стрілу, але було так високо, що ніхто не побачив би з такої відстані жодної стріли, навіть якби мав очі сокола. Хмара у вигляді прямої лінії перетнула все небо, вказуючи точно на північ, а іскра, що її тягнула, змінила колір на червоний і згасла. Залишився лише хвіст, як у повітряного змія, що почав обриватися й розвіюватися, а потім десь далеко на півночі в небі розцвіло щось, що нагадувало квітку, але було таким маленьким, що швидко зникло, хоч я напружував зір, аж поки очі не почали пекти, й не виступили сльози.
Я відчував, що весь тремчу й негайно мушу щось зробити. Мене охопили дрижаки, і раптом я повернувся до себе. В одну мить.
Я стояв так, дивився, як пасмо диму вказує на північ, і раптом сказав: «Я Стовп, син Списника. Тохімон клану Журавля».
А потім спустився вниз.
Хатина була порожньою, коли я почав пакувати свої речі. В нас були сідельні сумки й дорожній кошик. Спочатку я підігрів трохи води з попелом, а потім поніс її в мисці до струмка, де зняв із себе обірване лахміття й вимився. Потім знайшов у кошику пов'язку, сорочку й штани, які невідомо чому колись здавалися мені брудними, і які я збирався випрати, але про це забув. Я надів на голову свій похідний капелюх і взяв до рук палицю шпигуна, спакував у кошик два смолоскипи, висушений ковечий сир та глинюватий хліб. Ніж вивідника повісив на пояс під курткою, а потім сів, бавлячись старою дудкою, яку колись вирізав Бенкей, коли ми мандрували як вільні люди, і чекав. Коли він повернувся, я підніс її до вуст і почав грати.
Вперше за довгий час у повітрі зазвучали інші звуки, ніж пісня для Пані. Я заграв мелодію про козла, який закохався в кобилу. Бенкей застиг у дверях, упустивши кошик, з якого висипалися овочі, і дивився на мене.
— Бенкей Хабзаґал, — сказав я кірененською різким голосом командира. — Донкацу, аскаро! Танцюй, солдате!
Він стояв з відкритим ротом і нічого не говорив.
— Танцюй! — крикнув я і встав, продовжуючи грати.
Він не встиг відскочити, коли я копнув його в ногу, а потім у другу. Потім я тупнув ногою по підлозі, а він ледве встиг прибрати стопу.
— Не можна... Насильство... — простогнав він, коли я тупнув знову.
— Танцюй! — крикнув я знову і знову штурхнув Бенкея.
Після кількох ударів він прикрився рукою і вдарив мене основою долоні по підборіддю. Я ледь ухилився, бо він міг би вбити мені сопілку в горло, а він стояв і здивовано дивився на свою руку, складену у «волову щелепу».
— Танцюй! — гаркнув я вчетверте і підсік його розмашистим копняком, змушуючи підстрибнути.
А потім ми кинулися один на одного. Він вибив у мене сопілку, я вдарив його під коліно, але він відсмикнув ногу і вдарив мене краєм долоні в горло, я ледве встиг заблокувати його зап'ясток та вдарити його ліктем у скроню. Він ухилився й кинув мене через стегно просто на підставку з палиць, на якій сушилися миски. Я покотився, розваливши наш убогий скарб, і підсік Бенкея копняком.
Ми довго боролися, розносячи примітивну хатину на друзки, поки нарешті не вибилися з сил. Він викручував мені руку, я другою тримав його за горло, і ми обидва хрипіли.
— Тохімоне... — прогарчав він.
— Бенкею Хабзаґале, вивіднику, — видихнув я. — Ми звідси йдемо. В тебе є трохи часу, щоб зібрати свої речі. Я бачив вогонь на небі. Він вказував на узбережжя. Я бачив імператора уві сні. Досить цього. Ми йдемо з долини.
Я вийшов назовні, сів і чекав. Дівчина з ногами оленя кинула відро, побачивши мене, і почала кричати, а потім втекла, роблячи довгі стрибки.
Бенкей вийшов із хатини. Він повиривав дрібне пір'я з плечей, і тепер із ран сочилася кров, але він привів себе до ладу настільки, наскільки це було можливо.
Ми рушили.
Між хатинами, через сад, гілки якого згиналися під вагою майже дозрілих плодів. Істоти, що працювали в полі й блукали селом, зупинялися й дивилися на нас зі здивуванням. А ми йшли в напрямку вежі.
— Ми знову заблукаємо і знову потрапимо в те саме місце, — сказав Бенкей. — Ми вже багато разів пробували.
— Тепер я знаю, що робити, — відповів я. — Сни Скорботної Пані мені підказали.
Не знаю, чому я вважав, що цього разу в нас вийде. Просто відчував це.
Я зрозумів, із чим маю справу. Насправді вся долина була звичайним урочищем. Нею правила Дієвиця, яка могла бути дуже небезпечною, але ця Дієвиця не знала, що робить. Вона перебувала в дивному стані чи то сну, чи то божевілля, й багато чого з того, що тут відбувалося, було просто маренням, яке вона наділила життям. Ним не керувала ані сконцентрована воля Дієвиці, ані потужна, хижа сила на кшталт волі до помсти того, хто помирає в урочищі. Ним керувала сонна божевільна думка, що була то тут, то там.
Попри це, дикі діти могли бути небезпечними, як небезпечною може бути отрута навіть мертвої скорпениці.
Стежка звивалася, ніби хотіла відігнати нас від вежі, кущі сплітали свої гілки на нашому шляху, і тоді ми грали пісню, а я весь час думав про вежу і прямий шлях до неї. Наполегливо, ніби борючись зі страхом Пані та її кошмаром. І я думаю, що був сильнішим, бо вже не спав.
Бенкей натомість бліднув, його руки трусилися, я бачив, як він озирається, нервово стріляючи очима навсібіч.
— Грай, — сказав я йому. — Думай тільки про сопілку і звуки. Ні про що інше.
Вежа височіла на галявині заплутаним клубком товстих, наче бочки, гілок, які виростали з потрісканої землі, утворюючи стіни, високі башти, сходи й балюстради, обвиті квітучим червоним плющем із колючими стеблами й листям. Усюди стояв солодкий задушливий запах.
Ми обійшли вежу й просто за нею зайшли в хатці. Всюди навколо я бачив диких дітей, як вони стрибають по гілках, перелітають між деревами, чув, як ті великі, схожі на тварин, зі злими блискучими очима, проштовхуються крізь чагарники, але їхні шепіт і крики вже не мали для мене більшого значення, ніж щебет птахів. Я звик до них.