Бенкей грав, а я думав про стежку, що веде на схил через луки й дедалі нижчі хвойні кущі, потім усе вище і крутіше, серед скель. Я думав про це наполегливо, пробираючись крізь ліс, ніби намагався створити цю стежку самою думкою, ніби сам був Дієвцем.
І врешті-решт чагарники розступилися, й ми вийшли на гірську луку, вкриту короткою травою і травами, та підіймалися все вище. Бенкей продовжував грати, але мусив зупинятися, щоб перепочити та віддихатися. Дикі діти виходили за нами з лісу, але якось неохоче, і що вище ми підіймалися, то більше їх залишалося позаду.
А потім ми побачили печеру. Вузьку чорну тріщину у вертикальній світло-сірій скелі, що врізалася в схил. Просто перед печерою я побачив майже плаский виступ, засипаний білим гравієм і камінням дивовижних форм. Звідти смерділо й долинало віддалене плюскотіння води.
Бенкей перестав грати, опустив руки й дивився на печеру, мов загіпнотизований.
— Ми не можемо туди ввійти, — сказав він спокійно. — Там живе зло.
— Зло й божевілля живуть у цій долині. Тут, де правлять божевільні марення, людей перетворюють на кастрованих звірів, а виразки та гниюче тіло прикривають квітами. Тут мертвих кидають на компост, Бенкею, а потім удобрюють ними поля. Це у вежі живе чудовисько, Бенкею, а не в цій печері. Відчуваєш подмух? Це перехід до нормального світу. Тому вона так його боїться.
Він подивився на мене.
— Ми вивідники, Бенкею, — нагадав я йому. — Ми аскарі армії Кіренену, пам'ятаєш? Пам'ятаєш, солдате?!
— Моссу кандо, — відповів він.
Я подав йому кінець палиці шпигуна. Якусь мить він дивився на неї з ваганням, а потім простягнув тремтячу руку, повернув руків'я й вивільнив меча.
Ми зійшли на скельний виступ між білим камінням і гравієм та побачили, що стоїмо на купі кісток. Дрібних кісток пальців, більших уламків тазів і кругли розбитих черепів.
— Це залишки тих, кого спіймали дикі діти, — зробив я висновок. — Можливо, тих, хто жив тут раніше й загинув у битві. Щось, про що вона не хоче думати чи пам'ятати. Нас не зупинять кілька старих кісток. Ходімо. Побачимо більше її кошмарів, а потім перейдемо на інший бік.
Вхід до печери був вузьким і вологим. Ми проштовхнулися в темряву, в крижаний подмух, що пахнув пліснявою і трохи сіркою, я висік вогонь, запалив смолоскипи, і ми рушили.
Спочатку я почув шепіт. Інший, ніж шепотіння диких дітей у чагарниках. Це були голоси, складені з плюскоту крапель і відлуння. Голоси, що кликали.
«Пасіонаріє... — долинуло до мене. — Знову граєшся сама з собою, Пасіонаріє?», «Кожен тебе скривдить, Пасіонаріє, кожен із них. Кожен розірве тебе і розштовхає, ти будеш стікати кров'ю, Пасіонаріє», «Вони заберуть твоє „я“, Пасіонаріє», «Знову хочеш обпектися? Хочеш знову плакати?»
«Знову будеш сама, Пасіонаріє. Будеш стікати кров'ю в темряві».
«Завжди сама, Пасіонаріє, знову буде так, як завжди, коли не слухаєш, Пасіонаріє».
— Ти це чув? — запитав Бенкей десь позаду мене. Звук наших кроків по камінню відбивався від склепіння, вдалині з різким звуком падали краплі.
— Це ілюзія, — відповів я. — Те саме, що її сни, які переслідували нас щоночі.
Ми йшли далі в мерехтливій пітьмі, серед дивних форм, утворених вологою скелею, як синьо-рожеві нарости, крапання води й відлуння, що скаче повсюди. Наші смолоскипи шипіли, полум'я тріпотіло, а ми рухалися вперед.
— Як на ілюзію, — сказав Бенкей, — смердить зовсім по-справжньому.
У повітрі дійсно висів важкий сморід, як від козла, брудного тіла і трохи від протухлого сиру.
— Це Дієвиця, — відповів я. — Її марення смердять, можуть завдати болю й мають свою вагу.
Ми зробили ще кілька кроків, і раптом тісний коридор розступився, а ми побачили велику печеру, дно якої повністю заповнювало тіло величезного змія, згорнутого в клубок, як звій мотузок. Він був товстим, як стовбур — потрібні були б двоє чоловіків, аби його обхопити, хоча я не знаю, хто при здоровому глузді захотів би це робити.
Змій підняв величезну гладку голову без очей, вертикальна паща розкрилася, і показався слизький червоний язик, що затріпотів у повітрі.
«Ти пахнеш інакше, Пасіонаріє... Але ти нарешті прийшла?» — пролунало під стелею.
— Сліпий змій, — прошепотів Бенкей. — Це буде нелегко. Схоже, це взагалі не найкращий день.
Змій високо піднявся над підлогою печери, за головою настовбурчився колючий каптур. Ми стояли на вузькому виступі біля входу. Бенкей підняв руку й показав «в обидва боки». Ми розбіглися, він підніс меча, а я звільнив лезо списа. Виступ по моєму боці закінчився, далі був ліс гострих утворень і великий валун, а потім тріщина в скелі. Я кинув туди факел, він загудів у повітрі й покотився по скелі, сиплючи іскрами, але не згас.
Я кинув спис услід за ним і стрибнув, особливо не роздумуючи, над десятками кам'яних шипів, що стирчали зі скелі, знаючи, що якщо хоч на мить завагаюся, ніколи цього не зроблю.
Я впав на валун, послизнувся і перекотився по ньому, а змій блискавичним рухом звився в мій бік і підніс тіло.
«Нарешті... — засичав він. — Ти не можеш вічно тікати, Пасіонаріє».
Слизький язик завтовшки з мою долоню знову висунувся з пащі, а потім розділився навпіл, показуючи жовтувате жало, схоже на лезо кинджала. Голова відкинулася назад на вигнутій шиї, а я намацав свій спис, знаючи, що не встигну виставити його вперед.
І в цей момент мене оглушив звук сопілки. Потужний у цій печері, ніби грав велетень, що випльовував роздираючі звуки колискової для Скорботної Пані. Змій звився на місці й кинувся в той бік, звідки долинала музика. Бенкей, усе ще граючи, стрибнув у тріщину в скелі, з якої ми прийшли. Голова чудовиська встромилася в отвір коридору, навколо посипалися шматки скелі, але музика все ще звучала. Сліпий змій відповз назад і знову вдарив, і щоразу відколювалися уламки, і голова глибше врізалася в отвір, поки не проникла в нього й не почала просуватися коридором, звідки досі долинали звуки сопілки Бенкея.
Голова й частина тіла проштовхувалися вглиб коридору, але решта досі лежала в слизьких клубках на дні печери, рухаючись і звиваючись. Я зробив єдине, що міг — підняв спис і вдарив у випуклий бік, що ковзав поруч зі мною, як борт човна. Рух тіла мало не вирвав спис із моєї руки, але лезо розпорювало товсту шкіру і звинне, як щупальце кальмара, тіло. Я чув жахливий рик із глибини коридору, але чудовисько не могло розвернутися в тісноті, тільки рухалося вперед, розриваючи себе навпіл об мій спис. Я все ще чув звук сопілки з глибини, а потім крик Бенкея: «Повернися за мною, тохімоне!» — зовсім чітко, ніби він був просто за стіною, а його голос ще довго вібрував під стелею.
Тіло змія просувалося в тріщину все швидше, бризкаючи кров'ю з рани, що тяглася за лезом, аж до звуженого кінця, який вже не зник в коридорі, а безвладно звисав, стирчачи на добрі вісім ліктів, і не рухався. І коли я заходив у наступний коридор, мені здалося, що я весь час чую прокляту колискову:
Porque te vas... Porque te vas...
Porque te vas...
Я брів крізь звивисті коридори й знову чув шепіт, але відповідав йому прокльонами. Орієнтувався на подмух повітря й тріпотіння полум'я мого факела, і через якийсь час знову натрапив на печеру, де стояла чорна вода, а за стіною плюскотів струмок. Мені здавалося, що це означає, що він мусить виходити на поверхню, хоча це була неправда, бо струмки можуть текти глибоко під землею і їм не обов'язково поспішати до світу під зірками й небом.
Я вибирав дорогу, з якої тягнуло холодним повітрям, і просувався вперед.
Це тривало дуже довго. Коли йдеш у невідомість, у темряві, а що гірше, під землею, все триває дуже довго.
Потім, однак, я потрапив у печеру, з якої не бачив жодного виходу, зате знову почув шипляче шепотіння, але інше, ніж голос сліпого змія. Щось біле рухалося в щілинах скелі, вислизало звідти, де падало світло факела, і ховалося в тіні. Проте я весь час чув у голові звук сопілки, на якій грав мій останній товариш, і мене переповнював гнів. Я склав спис навпіл та одним рухом сховав його вздовж дорожнього кошика, а потім дістав ніж вивідника й переклав у ліву руку факел. У печері було надто мало місця, щоб користуватися списом.