Выбрать главу

Я не боявся, та коли раптом побачив мерехтливу набряклу білу голову без очей, прозору, як тіло морського створіння, і з лискучими, як сталь, зубами, я закричав і відскочив. Вони з'являлися звідусіль, шиплячи: «Ти боялася болю, Пасіонаріє?», «Ми чекали на тебе так довго», «Ти вбила нас, Пасіонаріє». Вони мали набряклі тулуби, короткі, викривлені кінцівки й великі голови, що шкірилися цими залізними, ніби викуваними ковалем зубами; вони рухалися, наче пливли в повітрі у хмарах якихось рожевих частинок.

Це тривало лише мить, а потім мій гнів вибухнув. Пам'ятаю крик, пронизливий писк роіго, удари ножа й шипіння полум'я факела. Я рубав, бив і колов, впав у таку лють, що втиснувся у вузький прохід за останнім скигливим чудовиськом, буквально у тріщину. А потім вивалився з іншого боку на скелі, на дно чергової печери, але в мене більше не було факела. Я лежав у моторошній темряві, відчуваючи холод, і не міг рухатися від утоми. Привиди зникли, я чув лише шум води. Спробував намацати в непроглядній чорноті факел і відчув, що проводжу рукою по якихось вологих лишайниках або, можливо, по моху — такому, що може рости в печерах. Я не знайшов факела, але побачив, що в моторошній темряві печери щось мерехтить, якісь точки, ніби іскри, можливо, світлячки або світні гриби, які, кажуть, бувають глибоко під землею. Я знав, що як не знайду факел, на мене тут чекає смерть. За мить я знову відчув подмух холодного повітря, раптом мене осяяло сіре світло, і на стелі печери я побачив два палаючі кола, що нагадували блискучі мідяки. А потім почув віддалений гавкіт собаки. І нарешті зрозумів, що дивлюся на місяці, надворі ніч, а я вийшов з печери й лежу на вологому моху серед каміння.

Тієї ночі я не спав, тільки сидів, дивився вперед і чекав, коли зійде сонце. А коли воно нарешті зійшло, я зміг побачити схил гори, ліс і річку, що спокійно звивалася серед пагорбів. Уперше за довгий час я побачив ясний ранок із блакитним небом і золотим сонцем, я також побачив, що вздовж річки пролягає шлях, а далеко за пагорбами, ледве видиме, мерехтить море, як дорожнє дзеркало з полірованої сталі.

Я зібрав свої речі й рушив униз, відчуваючи себе дивно, бо хоча й звільнився і міг іти до своєї долі, але на кожному кроці згадував Бенкея та обіцяв йому, що повернуся до проклятої долини, хоча від самої думки про це в мене терпла спина.

Дорога виявилася настільки звичайною, що я не припускав, що в країні, званій Узбережжям Вітрил, таке взагалі можливо.

Того ж дня по обіді мене обігнав двоколісний віз, на якому сидів одноокий карлик у широкому капелюсі. Спочатку він запропонував мені купити у нього чарівні предмети, якими він торгував.

Продовжуючи йти й щомиті готовий звільнити лезо списа, я сказав йому, що бачив уже чимало і що тримаюся від Дієвців та урочищ якнайдалі. Однак віз надалі поскрипував поруч зі мною, а старий запитав, чи в такому разі я не маю якихось чарівних речей на продаж. Я сказав, що відповідь буде такою самою, і що краще б він їхав своєю дорогою.

Тоді він запропонував мені місце на козлах, бо, за його словами, йому набридла самотня мандрівка, і він охоче подорожував би далі в товаристві чужоземця, який є розсудливим чоловіком і сторониться речей, що є заразою цього світу. Я запитав, чому тоді він сам ними торгує, а він відповів, що для того, щоб від них позбутися.

Я сів на його візок, який покотився шляхом уздовж річки.

Чоловік той представився як Тінь Ворона чи якось так і розділив зі мною трапезу, а я мав відчуття, що у світі немає нічого кращого за копчене м'ясо, сир і свіжий хліб.

Уперше за дуже довгий час я спав глибоко й не бачив жодних кошмарів.

Наступного дня прокинувся, коли сонце вже стояло високо, лежачи на ковдрі біля згаслого вогнища, а від візка і старого не лишилося й сліду. Я відразу ж переглянув усі речі, які мав у кошику і за пазухою, але виявилося, що він нічого не вкрав. Натомість я знайшов чистий шматок тканини, в який було загорнуто ковечу кишку, набиту нарізаним на шматки копченим і сушеним м'ясом, — так, як зазвичай готували провізію в подорож люди Узбережжя: буханець хліба та цибулину. Я зрозумів, що у світі можна зустріти й добрих людей, які не цікавляться урочищами й не прагнуть пограбувати, поневолити або вбити кожного, кого бачать. Звичайних людей, які їдять сир, подорожують на візках, запряжених онаґерами, торгують і не мають нічого спільного з іменами богів.

Я роздмухав жар, а потім поснідав, дивлячись на річку й намагаючись ні про що не думати, особливо про Бенкея. А також про Снопа і Н'Деле.

Я сумнівався, що коли-небудь ще їх зустріну, думав про вогненну стрілу, яка перетнула небо — як передбачали мої видіння, — і вперше мені спало на думку, що, можливо, моя доля все ж таки десь існує.

Я закінчив їсти, а те, що залишилося, спакував до кошика й почув скрип весел. Із розпачем подумав, що як на Носія Долі, в мене виняткові труднощі з тим, аби зробити бодай кілька кроків, не вскочивши в чергову халепу.

Човен з'явився з-за вигину річки, він був довгим, зі складеною щоглою й рухався завдяки рядам весел із бортів, але не виглядав як галера. Чоловік, що стояв на носі, з цибулиною в одній руці й рогом в іншій, щось крикнув, і весла зупинилися, а човен поплив за течією. Я помітив, що ніхто на борту не тримає батога, але все одно кісточки моєї руки, що стискала палицю шпигуна, побіліли.

— Гей, хлопче! — крикнув чоловік. — Пливемо до гирла! Ти б не найнявся на весла за пів марки міддю? Легка робота, пливемо за течією.

— За цілу марку, — закричав я. — Або за пів марки та їжу до миски.

— Пів марки та їжу, — відгукнувся він.

І таким чином, нарешті, банально і без пригод, я дістався до морського узбережжя, а потім — ще далі, хоча це також не вся історія.

Розділ 9

Спляча принцеса

Хейд її звали, як входила в хату, відьма-віщунка, мудра із посохом; чари творила, як тільки могла, чари на розпач, радість робила злостивим жінкам.
Пророцтво Вьольви

Град невеликий, тож Каверни не так важко знайти. Раз ми питаємо дорогу, потім долаємо криві вулички та сходи, зрештою дістаємося під чималий барбакан, який називають в'їзною вежею. Ковані герси підняті, й можна вільно проходити, немає навіть охорони, тільки над порталом брами сидять два залізні, схожі на драконів ґарґуйлі, що сканують перехожих очицями, в яких дрімає рубіновий блиск, і часом пирхають вогнем. Вони крутяться на своїх карнизах, іноді тріпочуть крилами, і цього досить, щоб справити враження, але я підозрюю, що це декорація.

Каверни знаходяться на найнижчому рівні граду, притиснені до муру греблі над рибацьким портом і до скелястої стіни, в якій витесані портали, арки й колонади, наче це Петра. Темні отвори ведуть углиб гори, мабуть, це ті знамениті каверни, від яких походить назва району. Можливо, йдеться про якісь склади в печерах, а може — про систему цистерн. Район невеликий, це видовжена площа й мішанина завулків навколо. Будівлі тут ані гірші, ані менш старанно збудовані, ніж деінде, може, лише трохи нижчі, мало яка кам'яниця має більш ніж три поверхи, а все ж тут витає специфічна атмосфера гетто. Може, бо тут панує тиснява, значно більша, ніж в інших частинах міста. Попри морок і дрібний сніг, що сипле з неба, в підтіннях чимало яток і людей. Може, не прямо натовп, але близько того. Жителі тут дуже різношерсті. Частина з них — це просто чужоземці, вони вирізняються зростом, небуденним вбранням і багатьма відтінками шкіри, але частина — це істоти, перетворені на химерні створіння, яких важко віднести до людського роду. На цій планеті я вже бачив усяке, але через таке скупчення чудасій в одному місці очам аж боляче дивитися. Тут є мутації, які, вочевидь, робилися умисне, але не зовсім вдалися, а є й цілком випадкові, що виглядають як сліди хвороб чи химерних схрещень людей і рослин, комах чи морських створінь.