Ось карлик веде на повідці дуже високу голу дівчину, порослу русявим хутром із чорними зигзагоподібними смужками, гострими вухами пантери, в'юнким хвостом і гострими, як стилети, пазурами. У дівчини котяче око, що палає золотом, але тільки одне, бо друге затягнуте більмом, у неї три пари грудей, що ближче до живота, то менших, і набір гострих зубів, які вона постійно щирить. Вони минають типа, який сидить, закутаний у подерте вилиняле хутро, й виглядає, як шматок коралового рифа, наче на ньому виросли цілі колонії морських раків. У натовпі я бачу лисого чоловіка, в якого з напівкожуха стирчить чотири руки, верхня пара м'язиста й могутня, нижня — худорлява й викручена. Дівчата з укритою візерунками із дрібною лускою шкірою, які виглядають, як людиноподібні удави, стоять групкою під якоюсь освітленою таверною й чіпляються до перехожих, наче повії, і може, саме повіями і є.
Над цим усім витає дух тимчасовості й біди впереміш з атмосферою східного базару. Товари, які розкладають на рядні або просто на притоптаному снігу, вбогі й часто ручної роботи. Якісь ходаки й постоли найрізноманітніших форм, якісь елементи гардероба, якісь криві меблі.
Мури рясніють написами різними мовами й абетками, на готичних конструкціях бракує як не краббів, то пінаклів, трапляються вікна з розбитими кришталевими шибками, які замінили риб'ячими мембранами чи полотняним ганчір'ям із мішків. На вулиці в снігу валяються відходи. Та попри це Каверни здаються живішими за інші частини міста.
Ми протискаємося крізь натовп і зрештою опиняємося в якійсь таверні. Тут тиснява й галас, але ми знаходимо місце на краю якоїсь лави. Пиво тут інше, ніби екзотичне на смак і пахне пряником, а подають його в посуді, схожому на тикви. В кутку я помічаю групку людей, які курять одну трубку, що нагадує дерев'яну трубу, всередині щось булькотить, але дим так напханий алкалоїдами, що його можна було б різати й продавати в закутках Боготи. Їх я навіть не чіпаю. По-перше, я не цього шукаю, а по-друге, в них непритомні розфокусовані погляди й із ними неможливо говорити.
— Так легко ми його не знайдемо, — каже Ґрунальді. — Але він може знайти нас, і це мені геть не подобається.
— Знаю, — пояснюю я. — Тут справа не лише в Червені. Щось мені підказує, що в такому місці можна вивідати найбільше.
І справді невдовзі хтось до нас підсідає, але зазвичай це люди, які хочуть щось продати, купити чи обміняти. Найчастіше щось із нашого одягу, при цьому шаленим успіхом користується плащ Варфніра, який хочуть обміняти то на капоту з блискучого хутра, від погляду на який на думку спадає якийсь морський ссавець, то на накидку, що виглядає, наче безформна купа мертвих щурів з лапками й пласкими мішечками випотрошених мордочок. Пропозиції відхиляються. Тип із химерно деформованим обличчям, що нагадує крокодила, пропонує нам дешевий нічліг, якийсь пристойно вдягнений добродій із короткою сивою борідкою та стягненим срібною пов'язкою волоссям, п'яний як чіп, сто разів перед нами вибачається і благає дозволити йому подивитися в очі Сильфани, бо вони «як зірочки». Добродій досить милий, тож ми йому дозволяємо, однак не дізнаємося від нього нічого на якусь із важливих тем, зате багато про те, яка гарна наша воїтелька, і які ми щасливчики. Після вісімдесятого запевнення, що її очі — як зірочки, ми зрештою переходимо в інший заклад.
Заходимо в інші таверни, вештаємося вулицями. Мене штовхає незрозумілий інстинкт. Щось шукаю і маю передчуття, що я вже близько. Якийсь слід, може, вирішальна зустріч? Мені здається, що не в Червені справа. Є лише докучлива непевна інтуїція, враження, що щось важливе ховається на відстані простягнутої руки, але я цього не помічаю. Це відчуття таке сильне, що в мене трясуться руки, я не можу всидіти на місці, тільки вештаюся всюди й зазираю в різні закутки.
Щось не так, і мені здається, що це в мене під носом.
Тільки я нічого не бачу.
В якійсь таверні до нас підсідає великий тип, іще один утікач з острова доктора Моро. З його лисої голови стирчать якісь нарости, наче акулячі плавці, розташовані рядами, мов зубці пилки, що додає йому драконячого вигляду, одна його рука наче зсохлася й тепер схожа на мавпячу, але з потворними, як бритви, пазурами; він тримає її біля грудей і прикриває плащем. Коли він розтуляє вуста, видно великі ікла, яких не посоромився б і павіан.
Зуби калічать йому губи і язик, через що говорить він невиразно та ще й шепелявить.
— Це ви — ті Дієвці, які билися з нашими в порту й майже вбили майстра Фйолсфінна, а потім раптом стали друзями? Всі про це говорять.
— Це ми, — сухо відповідає Варфнір.
— Я — Платан. Я мав стати Братом Дерева, але виявилось, що я не гідний, Сад мене скалічив і відштовхнув... Я розумію... Я терплячий... Чекаю, поки майстер Фйолсфінн винайде ліки. Але ви мусите це йому від мене передати! Мусите йому сказати, що я, Платан, не боюся й благаю його про ще один шанс. Я мушу ще раз зайти в Сад. Мушу його побачити. І ще скажіть Фйолсфінну, що погані справи починають коїтися тут, у Кавернах. З'являються дивні люди, які в корчмах розповідають про амітрайську богиню або про короля Зміїв. Ті, кого відштовхнуло Крижане Дерево, починають обурюватися, не хочуть чекати ліків. Нападають на людей, скаженіють. Фйолсфінн дав їм дім у Кавернах і хоче знайти для них ліки, але вони хочуть бути потворами. Тому кажуть, що підуть до короля Зміїв, бо він приймає всіх і всім дозволяє бути як звірі. Кажуть, що якщо Сад зробив із них звіра, то так вони тепер і житимуть. Скажіть Фйолсфінну. Я, Платан, не хочу бути звіром. Я став химерою, але й далі хочу служити Саду. Скажіть йому.
— Скажемо, — відповідаю. — Скажемо обов'язково. Платане, де можна зустріти Зневажених Деревом?
— Не ходіть туди! Це там, де ми живемо, на вулиці Бондарів та біля Вартівні. У них свої таверни, але навіть не потикайтеся туди. Навіть вартові їх оминають.
— Мене звуть Ульф Ніт'їсефні. Я живу в місті нагорі, бо я — гість Фйолсфінна, і я поговорю з ним про тебе. Але я хочу, щоб ти вивідав, хто розповідає про короля Зміїв і про ту богиню. Запам'ятай нас усіх, хто тут сидить. Від завтра щодня, коли проб'є шість дзвонів, хтось із нас сидітиме в таверні «В Оселедця», першій у Кавернах за в'їзною вежею, на вулиці, яку називають Блаватною. Як прийдеш, то отримаєш різану і скажеш, якщо про щось довідаєшся. Зараз я дам тобі марку сріблом. З'ясуй, хто підбурює людей, як він виглядає та де буває. А особливо видивляйся невисокого амітрая... — тут я описую Червеня найкраще, як умію, сподіваючись негайної реакції, але очі Платана — немов блакитні корунди: нічого не виражають, але дивляться уважно.
Мені здається, що на його примарному обличчі химери я бачу тінь надії.
Невдовзі після цього ми виходимо. Я ніби й дізнався, що хотів, але мені досі не сидиться. Велика тривога й незрозуміле передчуття. Може, це вже в мене невроз?
Ми кружляємо засніженими вулицями, обережно зазираючи за межі забороненого простору, де живуть Зневажені Деревом.
— Там його не буде, — каже Сильфана. — Якщо там живуть самі химери, то йому було б важко там заховатися. Думаю, що він радше сидить десь поміж купців...
Але я зупиняюсь, як укопаний. Відчуваю, як мій хребет перетворився на стовп льоду, сироти пронизують усе моє тіло, як після сплеску гіперадреналіну.
— Тихо! — кричу.
— Але що...
— Усі тихо! Ні пари з вуст!
Вони застигають із виразом подивування на обличчях, а я прислухаюся.
Десь далеко хтось наспівує. Приглушеним голосом, але чисто. Мугикає щось, що абсолютно не пасує до цього місця і здається мені бентежно, дошкульно знайомим.
Якийсь час я стою зі зведеною в попереджувальному жесті рукою, але вже нічого не чути.
— Це десь там, — кажу й чую, що в мене змінився голос. — Бігом!
Вони ні про що не питають, і ми галопом кидаємося в плутанину майже порожніх вуличок поруч із вулицею Бондарів.
Ми перестрибуємо якісь бочки й двоколісний віз, спертий об стіну, заглядаємо в завулки. Я поправляю під курткою ножа. Чути якісь віддалені верески, тупіт, але нічого більше. Дратівна мелодія стихає.