А потім раптом я знову застигаю з рукою вгорі, бо знову чую.
І впізнаю без жодних сумнівів, з таким відчуттям, наче моє серце вибухнуло. «Вигодовування круків». Карлос Саура. Балада з фільму. Стара іспанська пісня. Якій вже понад сто років. Яка прожила вже довше, ніж сам фільм. Існують записи різних версій, одна навіть цілком свіжа.
Пісня.
Із Землі.
Я знову кидаюся бігти, мої люди за — мною. Вилітаємо на окружну вулицю, що тягнеться навколо муру греблі, зовсім порожню. Вікна тут темні й мертві, тільки звідкілясь звіддалік долинає голос, що виразно співає іспанською. По колу те саме.
А потім тупіт, брязкіт і крик.
І пісня лунає з темного завулка.
Ми шикуємося й заходимо — я попереду, Варфнір і Ґрунальді по боках, Спалле й Сильфана позаду страхують.
Я чую, як вони з тихим брязкотом виймають мечі, а в мене лише ніж під пахвою. Свої три мечі, серед яких і мій досконалий «Нордланд», я не взяв із собою в місто. Крижаний сад здавався безпечним місцем.
Завулок закінчується невеличким гранчастим подвір'ям, оточеним квадратом готичних мурів. Я бачу недоладні спини чотирьох Зневажених Деревом. В одного з них складені ангельські крила, в іншого — зад і ноги оленя, третій вайлувато звивається на землі, стискаючи руки на власній шиї, між його пальців порскає кров.
А під стіною я помічаю хлопця, якому менш ніж двадцять, без сумніву, місцевого, худого й жилавого, із видовженим обличчям та яскраво-рудим волоссям, одягненого в зношені штани й коротку куртку, трохи схожі на китайські. Він тримає двометрову палицю — може, для мандрівників. Стоїть нахилений, на широко розставлених ногах. Під його стопами лежить якась каска, схожа на корковий шолом. Хлопець стоїть нерухомо й чекає на якийсь рух тих інших.
І співає іспанською.
Це все триває долю секунди, поки я сканую ситуацію й викликаю Цифрал, яка з'являється в сяйві веселкових іскор, як завжди, дратуючи своєю кітчевістю.
Зневажені почули їхні кроки й моментально обернулися, загрозливо позираючи з-під деформованих лобів. Драккайнен примирливо здійняв руки, Варфнір і Ґрунальді підійшли ближче до нього з боків. Спалле із Сильфаною розвернулися до виходу з вулички з витягнутими мечами.
— Це стільки вас проти одного хлопця, Брати Дерева? Облиште дитину.
— Ми не служимо Дереву, — відповів оленеподібний мутант. — Це не ваша справа. Хіба що вам не терпиться на той світ.
Заміс тривав менше секунди. Просто все закрутилося, наче хтось сповільнив стоп-кадр.
Ангел розправив крила, не даючи змоги щось побачити, й кинувся на Драккайнена, виставивши вперед жахливе заокруглене вістря, схоже на єгипетський бойовий серп, двоє інших стрибнули на Варфніра з Ґрунальді, брязнули мечі, хлопець зі свистом махнув своєю палицею, на кінці якої з'явилося тонке лезо. Драккайнен вивернувся поворотом праворуч, пропустивши серп уздовж своєї руки, перехопив зап'ястя ангела й різко обернувся в інший бік, виконуючи на мутанті прийом коте-гаеші. Химера зробила сальто в повітрі й гепнулася об брук, Драккайнен рубонув її здобутим серпом і перескочив до іншого — того, чиє обличчя було вкрите шипами. Ґрунальді відбив швидкий удар на горло, який був таким потужним, що його кинуло на стіну. Вуко перекинув серп в іншу руку, вийняв ножа й жбурнув у суперника Останнього Слова, після чого ухилився від замашного удару шипастого, рубонув його в ахіллове сухожилля, чим звалив його на землю, і в стрибку розпоров йому бік грудної клітини. Варфнір наскрізь простромив свого супротивника, відштовхнув його копняком, звільняючи вістря, навскіс перерубав йому шию та стрибнув на того, з яким досі боровся Ґрунальді.
Ангел тим часом підібгав ноги та встав, допомагаючи собі крилами; повалений Варфніром також напружився й повернувсь у вертикальне положення, тримаючись за стіну; шпичастий, ігноруючи розрубані ребра, широку рану в боці, з якої стирчали клоччя легень, і нефункціональну ногу, почав спинатися на рівні.
— Погані справи, — сказав Вуко. — Покажи мені пісні.
— Нічого немає, — застогнала Цифрал налякано. — У них це всередині! Закорковане в організмі.
— Закорковане що? Проскануй мені цю кров!
— Є! — пискнула вона. — І навіть досить багато.
Драккайнен обернувся й відхилився назад, уникаючи скісного удару, після чого копняком зламав шпичастому коліно й рубонув по зап'ястку і сухожиллю. А потім відкинув серпа, присів й обома руками зачерпнув повиту парою кров із калюжі, а з нею — перетворений на руду каламуть сніг.
— Perkele lamitaa! — крикнув він і викинув руки в бік противника, бачачи перед очима молекули води, розпад хімічних зв'язків та об'єднання в молекули високо реактивних блакитних атомів водню в оточенні газів кисню, насиченого енергією.
Щось зблиснуло, шипастий гепнувся навзнак із палаючим обличчям, із його рани в боці ринув вогонь. Драккайнен обернувся до решти, а в кожній його руці з тріскотом танцював пломінь.
— Ну, давай, почваро, — просичав. — Make ту day, шмаркото.
Бахнуло. З його долоні вистрілили струмені вогню. Один зі Зневажених покотився по бруківці, як палаючий смолоскип, ангел пересунувся по стіні, видаючи жаский писк і намагаючись загасити пожежу, що жбухала з його рани, як із сопла ракетного двигуна. Безрезультатно. Кожна крапля його крові одразу ж вибухала, як газолін, і запалювала інші.
Оленеподібний чкурнув у бік виходу з вулички, як болід. Варфнір і Ґрунальді одночасно відступили зі шляху й ударили його по ногах, а потім так само одночасно гупнули по грудній клітці та, схопивши за роги, притягнули до Драккайнена й кинули до його ніг.
Він нахилився й зачерпнув більше снігу з кров'ю.
— Жери це! Kusipää!
А потім, важко дихаючи, Вуко відвернувся й поглянув на хлопця, який не відкладав своєї палиці й дивився на них широко розплющеними очима.
Вуко струсив блакитні вогники з пальців, витер долоні чистим снігом і знайшов свій ніж.
— Ти співав, хлопче. Hablas espańol, muchacho?
Юнак зморщив брови, але нічого не сказав і не опустив палиці, яку тримав обома руками, вільно, самими кулаками, повернувши її під пахвою вістрям назад. Його погляд стрибав по них, спрямований приблизно на середину фігури.
— Звідки ти знаєш цю пісню? — запитав Вуко. А потім, напруживши пам'ять і розум, запитав іще раз кострубатою амітрайською.
— Це молитва, що відлякує демонів і присипляє Скорботну Пані. Може, ти бував у її долині? — відповів хлопець тією ж мовою.
— Я погано говорити амітрайська, — дуже виразно й натужно вимовив Драккайнен. — Знаєш мова мореплавців? Звідки знаєш пісня? Страшенно важливо.
Юнак трохи виструнчився й підняв спис, дуже повільно поставив його вертикально на брук і повторив те саме мовою Узбережжя Вітрил.
— Я не знав, що ти так любиш музику, — прохрипів Ґрунальді, а потім зняв свою шкіряну шапочку й витер спітніле чоло.
— Хлопче, хто така ця Скорботна Пані? Ти її бачив.
Він кивнув головою.
— Бачив один раз. Що між вами спільного? Ти — Пісенник? Щойно ти спалив Зневажених Деревом.
— Я прибув сюди, щоб забрати її додому. Її та кількох інших.
— Забрати додому? Куди?
— Далеко, — відказав Драккайнен, невідомо чому переконаний, що відбувається щось напрочуд важливе. — До країни, яка знаходиться дуже далеко звідси. Туди, звідки вони родом. Ти знаєш, де ця Пані? Зміг би мене туди відвести?
Хлопець випустив палицю, а потім сповз по стіні й так навприсядки завмер.
— Ти упав разом із зіркою? — запитав натужно. — З огненною зіркою, що летіла з неба наприкінці літа минулого року? На узбережжя?
Драккайнен проковтнув слину.
— Так. Я упав із зіркою. Чому ти плачеш?
— Я подолав дуже далекий шлях, щоб із тобою зустрітися, — глухо кинув хлопець. — Багато хто загинув, щоб я сюди дістався. Я — Носій Долі, і гадаю, що маю чимало тобі розповісти. Від цього залежить доля незліченної кількості людей. Так, я знаю, як потрапити в її долину, й відведу тебе туди, але спершу ти мусиш вислухати все, що я хочу сказати, а це може бути довга оповідь.