— Думаю, в нас є трохи часу, — мовив Драккайнен обережно. — Ходімо з нами. Тобі треба помитися, щось поїсти й охолонути. Там, де ми живемо, безпечно, а ти поселишся там із нами.
— Хто це? — запитала Сильфана.
— Не знаю. Але здається, що те, що знає цей хлопець, це найважливіша у світі інформація. Він іде з нами, і з його голови не повинна впасти навіть волосинка, хай навіть доведеться відбиватися від усіх оглашенних у Кавернах.
— Я давно тут живу, — озвався хлопець і підняв із землі свою каску. — І сам ходжу цим районом. Не треба за мене переживати. Я — Стовп, син Списника. Тут мене звуть Ф'ялар Кам'яний Вогонь.
— Треба. Ти дуже цінний, — твердо відповів Драккайнен.
— Там, де я живу, всі мої речі. Я хочу їх забрати, а потім охоче піду з вами.
Вони пішли разом із ним у кам'яничку, де в досить великій, освітленій газовими лампами залі, поділеній перегородками на менші келії, Стовп знайшов свою, із плетеною циновкою на підлозі й чи то з кошем, чи то з наплічником, що стояв поруч. Вони мовчки дивилися, як він збирався методичними ощадливими рухами, тільки Сильфана допомогла йому, скрутивши циновку і знявши одяг, що сушився на мотузку. Останньою річчю, яку він спакував, була залізна куля завбільшки з велику сливу. Він старанно її загорнув і поклав зверху під кришкою.
Хлопець чудово знає, що таке ванна, кран також не викликає в нього жодних труднощів. Спалле йде вниз, у місце, яке справді важко назвати інакше, ніж «рецепція», і замовляє вечерю. Її приносять через пів години, але Стовп досі сидить у ванній, з якої чути плюскіт води — здається, в Кавернах він нечасто мав доступ до такої розкоші. Може, варто також додати, що він ледь уникнув смерті, а такий досвід чомусь дуже втомлює.
Урешті він виходить, переодягнений у пошарпаний, але чистий одяг, і сідає за стіл, узявши власне наряддя. Люди Вогню користуються лише ножами, а їдять зазвичай пальцями, хіба що мають справу із супом — тоді, звісно, беруть ложки. У Стовпа ж є спеціальний ножик із роздвоєним кінцем, який він дуже вправно використовує як виделку, а також щось на кшталт широкого пінцета, яким він послуговується як паличками. Ми сидимо навколо столу, я впихаю в себе якісь шматки через стиснуте горло, але мені кортить струсонути хлопцем і витрясти з нього все, що мені треба, але я ж обіцяв вислухати його історію. У цьому світі оповіді — це святе. Як фільм, театр і книжка в одному флаконі. У нас оповіді вже не викликають такого захвату. Ми ними просякнуті, ми їх об'їлися та втратили до них інтерес. Ми ними дихаємо й говоримо.
Тож я чекаю. Домовленість є домовленість. У готелі Фйолсфінна все ж готують значно краще, ніж у тавернах.
Мої люди дивляться на те, як Стовп оперує наряддям, наче це виступ ілюзіоніста. Сильфана раптом пригадує, що вона сестра стирсмана, тому тримає м'ясо пучками пальців, закриває рота, коли жує, ще і якомога непомітніше витирає жирні руки об сукню. Трушний Версаль.
Щоби згаяти час, ми коротко розповідаємо йому, хто ми та що плануємо зробити. Він слухає уважно й часом киває головою. Видається навдивовижу серйозним як на свій вік. На ньому багато дрібних шрамів, тож думаю, що він чимало пройшов. У ньому є щось особливе, це не звичайний пацан.
Стовп зрештою витирає вуста серветкою, виструнчується за столом, а потім витягає з-за пазухи маленьку трубку з чашею з якогось зеленуватого каменя і пласким мундштуком, схожу на мініатюру індіанської люльки миру. Я кам'янію від подиву, коли він виймає також мішечок із м'якої шкіри й розшнуровує його.
Я витягаю свій «Дублін» і кладу на стіл. Хлопець злегка підіймає брови й питає, чи хочу я його бакхуну, а я хочу його міцно обійняти й розумію, що це сама доля звела нас разом.
Я нюхаю, розтираю в пальцях. Листя світле й широко порізане. Запахом трохи нагадує тютюн берклі, але є в ньому й солодкі нотки арабського тютюну для кальяну, а також якісь пряні липкі домішки. Я дуже обережно підкурюю дрібку, й на моїх губах з'являється усмішка. Це не зовсім тютюн, звісно, що ні, але щось дуже схоже. Достатньо схоже, щоб я міг би на цій планеті жити.
Приношу хлопцю запалену тріску, якою підпалюю камін. Стовп опадає на спинку стільця, якийсь час пихкає, блукаючи по нас очима, а потім починає говорити.
Оповідь триває до пізньої ночі, коли ми змушуємо себе лягти спати, а одразу ж після сніданку хлопець продовжує розповідати. Говорить складно, старанно добирає слова, тож я намагаюся не перебивати й не ставити запитань, принаймні поки він не закінчить. Йому часто бракує слів мовою Узбережжя, тоді він переходить на амітрайську, мені доводиться допомагати й перекладати, і це триває довго, але принаймні виявляється, що моя пам'ять починає розблоковуватися, і я пригадую дедалі більше слів.
Коли він закінчує на тому, як сів на човен, що мав висадити його біля гирла, натомість не надто брутально, але все ж насильно привіз його прямо до Крижаного саду, я не можу всидіти на місці. Всі йдуть відіспатися після чергової сесії, але я залишаюся за столом, мені треба багато чого обдумати. Ситуація, як на мою думку, до вчора була просто складною, а тепер перетворилася на пекельну китайську головоломку. Тепер це рок-фестиваль на мінному полі. Ще я думаю про цього дивного дітвака, який за неповні два роки встиг побувати імператором — володарем світу, полководцем, волоцюгою, рабом, портовим робітником, жерцем, шпигуном, членом конвою каравану і бозна-ким іще. У нього було п'ять імен, його десятки разів намагалися вбити найрізноманітнішими способами, він протистояв потворам, Дієвцям, убивцям, воякам — і досі живий. До того ж він — повноправний наступник імператорського трону, що також може бути важливим.
Канарка знаходить Фйолсфінна в теплиці. Під кришталевим дахом тягнуться ряди якихось розсад, король сидить за базальтовим столом і незадоволено розглядає маленьку фіолетову бульбу, яку тримає дерев'яними щипцями. За звичайних умов мене б зацікавило, що він робить, але не сьогодні. Він знову почав запускати сиву бороду, яка перетворює його на якогось сюрреалістичного короля Ліра.
— Фрейхофф в Амітраї, — кажу, не церемонячись. — Захопила владу в найбільшій імперії на континенті й проводить там соціальні експерименти глобального масштабу. Проти нас ще й щось на кшталт Монгольської чи Китайської імперії, що перевертає світ догори дриґом, не лише Ван Дікен. Я локалізував також Пасіонарно Калло. Вона відносно недалеко, в горах південніше Пустки Тривоги, тільки збожеволіла. Впала в якусь магічну кататонію й контролює всю долину. Розстановка сил трохи змінюється, професоре Фйолсфінне, і що б ти не казав, проблеми у нас спільні.
— Амітрай дуже далеко, — відповідає він трохи невпевнено. — Вони сюди не дійдуть.
— Твої колеги не переймаються такими дурницями, як те, наскільки це можливо чи раціонально. Вони боги, чи не так? Проблема не в тому, що вони зроблять, а в тому, що намагатимуться. А як тобі здається, що саме? В цій ситуації конфронтація між цими двома — неминуча. Дві інші сили: Калло, яка перетворилася на депресивну богиню в комі, а також ми в цьому твоєму базальтовому Діснейленді, стали частиною гри. Чимось, що ті двоє намагатимуться поглинути. Йдеться про запаси пісень богів. Те, у порівнянні з чим збагачений уран має не більшу цінність, ніж фруктові желейки.
— Секундочку... Звідки ти все це...
— Я — професіонал. І в мене є свої методи. Я знаю значно більше, ніж тобі здається. Зокрема те, що шпигуни цих двох уже в тебе в місті. Схоже, вони стирчать переважно в Кавернах, але це лише так здається. Це не ті люди, які лякаються драконів над брамою чи пісень богів. Вони вже підбурюють твоїх мутантів, і якщо все піде гладко, тут буде бунт. Що ти зробиш? Пошлеш військо вгомонити Каверни? Напередодні війни? Концепція пасивного сидіння в фортеці здається мені зараз абсолютно сумнівною.
— Мутанти знайшли в мене прихисток. Їх ніхто не поневолює й не вбиває. Ніде у світі в них немає стільки свободи. Я намагаюся винайти ліки, що запустять зворотний процес. Чому вони мали б...