Западає тиша.
А потім усі дивляться на мене з німим питанням. Я пихкаю трубкою і якусь мить відчуваю порожнечу в голові. Прекрасно. Тиша стає важкою.
— Було б добре знати, чому на тебе не подіяли чари Крижаного саду, — каже Спалле.
— Ти колись хворів від їжі, яку інші розхвалювали й вона їм ніяк не шкодила? Або від звичайного запаху трав чи квітів? — питаю.
Ґрунальді стенає плечима.
— Я муж у розквіті літ. Я не одного здолаю в пиятиці чи бою і не тікатиму від шльондри, а то і двох. І в мене був час набратися розуму. Але знаєте, як кажуть: коли муж перестає бути юнаком, і його вранці нічого не турбує, то це значить, що вночі він помер. Я їм те, що й усі, і якщо потім мене мучить живіт, то і в інших так само. Я не помітив у себе хвороб, яких не можна пояснити тим, що я промерз, перепив чи переїв, або таких, що не минули б після замовлянь мудрої баби, трав, багать чи хорошого сну.
— А що сталося з тими, які залишилися на перевалі або пішли в гори? — питає Сильфана.
Ґрунальді крутить головою.
— Кількох я бачив у бою, але там був такий галас, що мені могло здаватися. А потім я ніколи не бачив жодного з них. Думаю, вони пропали так само, як і ті, хто залишився на пляжі. Їх забрали Крижаний сад і Люди Вулкану.
— А ти чи інші почувалися дивно з самого початку, щойно ви прибули на острів? — питаю я, тиняючись по кают-компанії в пошуках чогось, що може послужити попільничкою.
— Ні, — відповідає він одразу. — Лише коли ми зайшли в долину Крижаного саду. І то не відразу.
— Тепер ми хоча би знаємо, що тудою йти не можна, — каже Сильфана.
— Корабель завезе нас, куди сам захоче, — втручається Спалле. — І пришвартується там, де захоче Пісенник з вулкана, той із бурульками на голові.
— Тому так треба роздобути човен, — кажу. — Ще й до того, як ми вийдемо в море. Окрім цього, треба буде щось вигадати. Нас лише п'ятеро. Що б не сталося, ми виживемо, тільки якщо будемо кмітливішими за інших.
— Поки що це нам вдається не найкраще, — понуро констатує Ґрунальді. — Тобто з Пісенниками.
Він помічає мій погляд і підносить руки. У мене вже ледь не вирвалося: «Я нікого силою не тягну», але Спалле мене випереджає:
— Можеш зійти, — каже. — На Драґоріні береги близько, можна просто стрибнути з борту.
— А ти одразу пискуєш, — бурчить Ґрунальді. — Я не закінчив, і нам буде непереливки, якщо ми не навчимося домовлятися. Я тільки хотів сказати, що пора б нам знайти спосіб, як їх стримувати, бо вони починають ширитися, як зараза. І буде найкраще, якщо ти, Ульфе, навчишся робити так, як вони.
— Усі мені це говорять. Я намагаюся, але це не так просто. Це тобі не гра на сопілці!
— Ти здобув цей спис, — раптом починає перераховувати Сильфана. — Визволився з дерева, двічі вирвався з його рук. Тебе навчав той, хто жив у печері. Ти зробив так, що ви всі за мить перескочили у край Зміїв, бив залізного краба укусом магічної оси. І досі не віриш, що ти — Пісенник.
— Я працюю над цим, — відповідаю втомленим голосом і відламую собі смужку м'яса. — Поки в мене не виходить метати блискавиці руками. Усе по черзі: спочатку — човен. Потім треба взагалі доплисти й справді дорогою щось вигадати. Зрозумійте: мене готували до бою і до вистежування. Я добре справляюся з тим, що розумію. А пісень богів — не розумію. Я не можу просто щось собі подумати, і це одразу станеться.
Я хукаю і роздратовано дивлюся на хмарку пари, що виходить з мого рота. Тут би з кораблем упоратися, а вони хочуть, щоб я перетворював каміння на гусей.
Підіймаю трап і спускаюся в темінь трюму. Сюди світло проникає через мережні отвори плит над головою. Я бачу шпангоути й темнуваті води, що омивають корпус судна, химерні жили і ємності, що звиваються в кілі та стінах, світять блідим зеленуватим блиском. Я помічаю пілерс із розгалуженим корінням, вплетеним у корпус, наче це дерево, поруч — інша циліндрична форма, в якій щось рухається. Я вдаряю по цьому чомусь і буджу колючу змієподібну істоту, і вона, вирвана з дрімоти, розсвічується зеленуватим блиском, як мініатюрна блискавка. Нагорі чуються скрики й тупіт.
— Усе гаразд! — кричу їм. — Я лише ввімкнув світло.
Приміщення під палубою майже порожнє, уздовж бортів тягнуться лише ряди овальних контейнерів, на межі поля зору і з носа, і з корми бовваніють іще якісь інші округлі обриси, з кіля угору стирчить циліндричний акваріум, який я щойно розбудив; ну, і ще великий бульбоподібний об'єкт, розміщений на вбитих у дно судна зігнутих ніжках. Він череватий, створений зі значно матовішого й непрозорого матеріалу, ніж решта корабля, і нагадує величезний гарбуз чи, може, цибулю з трубкою на вершечку, наче хвіст трибульки, що вростає у палубу. Але найважливіше, що на опуклому боці є дві пари дверцят, розміщені одна над одною. Я бував у скансенах і знаю, як виглядає піч.
Відчиняю верхні дверцята й бачу всередині простір з ажурною підставкою, нижче є інший простір, в якому лежить жменя сірого пилу. Піддувало?
А потім я переглядаю контейнери, що стоять уздовж бортів, шукаючи якесь паливо. Підозрюю, що воно геть не нагадуватиме щось звичайне. Я точно не знайду тут дров чи вугілля, і нічого, що підказує логіка. Методом спроб і помилок я можу дійти до того, що намагатимусь підпалити суху ковбасу чи запаси мила.
В одному із саркофагів справді є якісь складені рядами валики з мутно білого ніби-льоду. Або з чогось іншого. Я заплющую очі й відчуваю запах різних вуглеводнів і ще якісь чужі домішки, які ні на що мені не схожі. Ну, нехай. Якщо це гранати чи хоча б сигнальні ракети, я швидко це зрозумію. Ото буде сміху, якщо я рознесу ними піч. Я не відчуваю нітросполук і нічого азотного, але ж та їхня драконяча олія виразно відгонить чимось на кшталт трону, сіркою й селітрою, і також смердить інакше.
Я відчиняю черево печі, але, подумавши, витягаю ножа і шкрябаю верх одного з валиків. Він слабо піддається лезу і кришиться, мені на долоню падає біла стружка, яку я кладу на шматок пласкої поверхні добротного кіля й витягаю кресало.
Тупою стороною ножа проводжу по рашпілю, спалахує пучок веселих різдвяних іскор, але нічого не відбувається. За другим чи третім разом стружка починає трохи тліти дивним блакитним жаром і гасне. Знову вдаряю ножем, роздмухую жар, і з'являється пломінчик. Блакитний, наче з сухого спирту, від нього віє теплом. Пломінь не виростає миттєво, не спалахує й не сичить, тож я вирішую ризикнути. Один на диво важкий валик я кладу на решітку й переношу на ножі палаючі крихти. Мені не дуже подобається те, що я роблю, бо це дурна імпровізація, але в мене немає вибору. Ці їхні Острогові острови, може, й не Льодовитий океан, ми надто далеко на півдні, але зима виглядає суворою. Поки що вісім градусів морозу. На відкритому морі ми задубіємо, якщо я нічого не вигадаю.
Блакитне полум'я охоплює верхню частину валика, з відкритих дверцят печі починає бухати тепло. Я сподіваюся, що знайшов паливо. Є багато речей, які можна підпалити, але які не обов'язково створені саме для цього. Наприклад, олійна фарба, рації, шини чи сало. Але скидається на те, що запасів валикоподібних брикетів багато. Я зачиняю дверцята печі, прочиняю піддувальні дверці. Полум'я збільшується, але помалу. З печі починає долинати шум і потріскування, але це не звучить тривожно. Подумавши хвильку, я кидаю ще один валик і повертаюсь у кают-компанію. Найбільше мене цікавить, по чому розходиться тепло. Я помітив одну трубу, що вела від пічки прямо в колону щогли, дві інші бігли під палубою на корму і ніс, а ще одна, доволі груба, — прямо до стола.