— Годі цих ігор, професоре. Я розкусив твій архетип. Я кажу не про тих бідось, які потрапили сюди випадково, а про жертв твоїх же експериментів. Поганенький із тебе стратег, і я зараз не про твої шахові здібності, бо ти навмисне програєш, щоб я ставився до тебе несерйозно. А в мене немає такого наміру. І з мене ніякий політик. Мене неможливо втягнути в жодні інтриги, бо я бойовий пристрій. Простий як двері. Скажімо, ти хочеш мене контролювати. Шантажем, силою, можеш спробувати взяти в заручники моїх людей, тільки навіщо? Запевняю, що це може не вдатися, але дуже дорого коштуватиме. Бо тут ми ступаємо на мою територію. В понуру сферу оперативної роботи. В тебе могутні вороги, вони водночас є й моїми ворогами, тож припини викручуватись. Я тут, щоб навести лад у всьому цьому гармидері. Цей світ я маю покинути максимально наближеним до того, яким він був до вашого прибуття. Я пропоную тобі союз.
— Усе чудово, але боюся, ти тут нічого не вдієш. Нападеш на Амітрай?
— Я маю прибрати їх із цього світу. Дослівно. Або посадити на пором і вислати на Землю, або ліквідувати. Вбити. Закопати на болотах. Я прилетів не для того, щоб вести війни чи гратися в політику. Тому мені потрібні твої асасини, бо ти поняття не маєш, що з ними робити.
— Тобто?
— Твоя казка. Твій юнгівський архетип. Це зовсім не «Серце пітьми», а Гарун ар-Рашид. «Старий із гір». Що ти так дивишся? Це ж очевидно. Замок, а в ньому — мудрець, в якого невеличка армія, зате є фанатично віддані йому люди. Потенційні асасини. Такі, що ліквідують полководця й відвернуть битву замість того, щоб іти у бій. Люди, яким їхній учитель показав зримий рай, до якого вони прагнуть. Знайомо? Ар-Рашид використовував гашиш і декорації, а в тебе є пісні богів і Крижаний сад, що ще краще. Мені це не подобається, але я розумію. Принаймні з технічного боку ідея непогана. У тебе крутилося на язиці: «Що мені з такого союзу?», тож дозволь тобі пояснити. Ти — науковець. Ксеноетнолог. І ще — компаративіст, якщо мене не підводить пам'ять; от звідки ці лідерські замашки. Але я — оперативний агент. Ти не зможеш використати цих своїх асасинів, бо ти уявлення не маєш про практику в полях. Навіть не знаєш, чому їх вчити. Самих мутацій, що підвищують потенційні можливості, недостатньо. Невелике діло — викувати меча. Щоб із нього була якась користь, потрібне ще й мистецтво орудування мечем, і саме це я тобі пропоную. Фехтування. Практику розвідки, саботажу, таємного вбивства. Проти твоїх смертельних ворогів. Пропоную тобі також можливість евакуюватися. Їм — ні. Ти — вчений, яка тобі вигода з досліджень, які ти ніколи нікому не покажеш? Поки ми з ними розправлятимемося, ти можеш продовжувати дослідження, а коли повернешся, матимеш матеріал, якого ще світ не бачив. І будеш таким єдиним на Землі, оскільки програму закрили. Єдиний експерт із позаземної культури. Матимеш трохи дивну голову? Це додасть тобі вірогідності й популярності. Могло бути й гірше, тобі навіть пасує цей макет. Подумай про це. Будь-які твої плани з тріском проваляться, якщо ці двоє симпатяг і вдосконалювачів світу розірвуть тебе на шматки.
— Що ти пропонуєш? Що взагалі можна зробити?
— Мої джерела кажуть, що Ван Дікен вишукує долину Пасіонарії, й він уже натрапив на слід. Ми повинні її евакуювати, перш ніж він до неї дістанеться. Забрати Скорботну Пані, а якщо вдасться, то й чинник «М», і привезти сюди. І це терміново.
— Як? Зима надворі.
— Ми не плануємо війну, лише невеличку хірургічну операцію. Напруж мозок і застосуй магію. У мене вже є певні ідеї. Нам треба буде підготувати кілька речей, а втіленням займуся вже я. Тобі треба буде створити багато льодових скульптур із різними властивостями. І ще одне. Не муч Твіті, він нічого не знає.
— Кого?
— Цю магічну канарку. Вона нічого не записала. Я тримаю її у віддаленій ванній, із відкрученим краном, за щільно зачиненими дверима, а коли збираю інформацію в місті, теж не користуюся її послугами, вона літає біля мене, лише коли я шукаю тебе. До справ. Пасіонарія Калло — це зараз нічийна бомба, яка сидить у своїй долині й чекає, поки хтось її привласнить. Якщо це зробить Ван Дікен, можемо починати прощатися. Це тобі зрозуміло?
— Зрозуміло. Припини на мене зриватися. Я не петляю, просто здивований. Скажи, що мені робити, я цим займуся. Здається, це ти в нас практик. Я навіть не знаю, з чого почати.
— Добре, — я сідаю з іншого боку столу й зручно спираюся, потім виймаю люльку. — Дай папір і щось, щоб писати. Пункт перший: як довго створювався крижаний дракар?
— Швидко. Кілька днів. Проблема у винайдені концепції та створенні, скажімо, закляття. Але це вже є. Я працював над ним місяцями методом спроб і помилок, але це вже готово. Можна створити такий на післязавтра. Тільки от затоки й усі ріки позамерзали. Ти застрягнеш за п'ять миль від узбережжя і що? Далі пішки? Я не створю тобі автівку. Пісня Людей не дозволить.
— Зараз. Усе по черзі, на будь-що знайдеться якийсь метод. Можна його модифікувати?
— Це триватиме довше, бо треба буде попрацювати над програмою. Модифікація не може порушити Пісні Людей, треба її ошукати, обійти запобіжники.
— Добре, повернемося до цього. Чи існує якийсь спосіб нейтралізації магії?
— Можна перехопити чинник «М» in statu nascendi, але з готовими виробами важче. Все залежить від того, чи вони стабільні.
— Це я вже й сам знаю. Я радше питаю про можливість їх екранувати. Пасіонарію треба сюди привезти, а потім якось її тут тримати. Не можна допустити, щоб вона рознесла нам фортецю чи перетворила її на психопатичний інтеграційний садочок, якщо вона злетить з котушок. Калло обсесивно боїться будь-якої форми агресії, її мучать кошмари, вона травматизована до чортиків і при цьому — могутня.
Норвежець прикушує нижню губу під своєю нерухомою, наїжаченою баштами сліпою маскою. Важко говорити з тим, у кого з міміки — лише рухи вуст і щелепи.
— Думаю, таке можна зробити. Приготувати стабільні покої, абсолютно стерильні в сенсі магії. Вона використає те, що матиме в собі, можливо, те, що намножить, але не перетворить покоїв і не здобуде більше самого чинника. Якщо буде комфортно і знайомо, то, може, вона заспокоїться. Покої ми можемо облаштувати, як хорошу земну лікарню.
— Мені потрібно щось на кшталт переносної капсули чи контейнера. Щось, у чому її можна безпечно зачинити й привезти. Із системою підтримки життя. Воно має бути зручне й асоціюватися з безпекою. Далі, мені потрібні хороші мапи. Є тут у тебе якісь мапи?
— Зараз, я намагаюся все записати, бо вже гублюся.
— Почни краще думати й нотувати швидко. На цю фазу в нас лише кілька днів. Далі, мені потрібні люди. Надійні й вірні. Морально я сповнений незмірної огиди, але покажи мені тих своїх асасинів. Особливо мені не подобається, що вони називають себе Братами Дерева. Жахлива назва. Дуже погані асоціації. Що це за дерево?
— Ох, просто архетипний символ міста. Такий собі genius loci. Дерево — це коріння, тривалість, це вісь світу відповідно до шаманських конотацій і виразний графічний символ. Звідки мені було знати, що ти не любиш дерев?
— Що значить: «не люблю»? Я сам у певному сенсі дерево. До роботи.
Ми випливаємо під покровом ночі. Таємним виходом із розміщеного всередині гори доку. Матовий, як тінь, корабель, тихо й велично вислизає з нутра фортеці, пропливає через пустий аванпорт, а коли греблі опускаються у воду, минає моли порту й виходить у сяйливе чорне море. Дракар утратив свій характер і перестав бути дракаром, тепер це бочкоподібний об'єкт, від погляду на який на думку спадає моторний чи підводний човен. У нього досі є щогла, штевень із головою дракона й пара середньовічних елементів, включно зі щитами, підвішеними на бортах, і надщербленим релінгом — абсолютно зайвих, але без них він не хотів функціонувати й тонув. На ньому — мінімум того, що вимагається в Пісні Людей, щоб узагалі плавати. Тож він плаває. Як підводний човен, поспіхом перевдягнений до карнавалу.
Погода як на цю пору року дуже хороша. Море розбурхане, але шалений шторм нам поки не загрожує, тільки тримається мороз. Ми стоїмо на палубі так довго, поки вогні Крижаного саду не зникають у мороці, тоді спускаємося вниз.