У кают-компанію, знайому до нудоти, у зеленувате світло пекельних мурен, що звиваються в прозорих стінах, і до крижаних циліндрів, що тліють у грубці.
Дракон скеровує голову туди, куди його веде запрограмований курс, ніби тягне корабель за собою. Дракар суне на Острогові острови, його веде інстинкт невеличкого пташка, зачаклованого в крижаній кулі в спеціальному розчині, що зберігає його життя. Птах, яскравий, як папуга, але в усьому іншому схожий на дрімлюгу, гойдається на хвилях гіпнотичного сну про весну й мандрівку на південь. Своєю чергою пласка риба, що дрімає в іншому контейнері на дні трюму, стежить за скелями, рифами й лабіринтами Острогових островів і лине до гирла на нерест.
Складна конструкція, але працює.
Поки що.
Можна ще стернувати безпосередньо: є крижане крісло, яким можу користуватися лиш я, а також спрощене ручне керування, яким поки має займатися команда Фйолсфінна.
Вода, що рухається завдяки пісням богів, омиває кіль і дно корабля й штовхає його вперед, використовуючи поверхневий натяг і хвильки дрібних зморшок, що вкривають корпус судна, як тіло дельфіна. У нас є ще два водометні сопла вздовж бортів, але вони передбачені як аварійний рушій, бо жеруть забагато пісень богів.
Вітер дме з північного заходу, дуже хороший напрямок, тож ми встановлюємо носійні площини, що здалеку виглядають, як вітрила, і зменшуємо магічний рушій до мінімуму, але корабель і так робить п'ятнадцять вузлів і суне за вітром, ледь нахилений, розрізаючи чорні нічні хвилі.
У нас дві аркобалісти, що метають списи з бойовим зарядом драконячої олії, і обертальний вогнемет. Вони були навіть на грецьких трієрах, трапляються й тут.
Схоже, це найпотужніший корабель, що будь-коли плавав у цих водах. Поки його ще не помітила Пісня Людей і не класифікувала як анахронізм.
Але поки що пливемо.
На південь. До Пустки Тривоги.
Екіпаж не хоче інтегруватися. Тринадцятеро асасинів Фйолсфінна тримаються збоку, мої люди разом із хлопцем — у своєму колі. У мене попереду кошмар злагодження команди.
Спершу я оголошую, що ніхто з нас не може носити ні знаків Людей Вогню, ні символу Крижаного Дерева. Пояснюю, що місія таємна. Ніхто не повинен знати, хто ми й звідки прибули. У нас є власний одяг — анораки та штани зі схожим на тюленяче водонепроникним хутром, кольчуги й маскувальні білі комбінезони з чорними смугами. Ми виглядаємо ідентично, але все одно поділені на два різні табори. Немає відкритих конфліктів, але це дві спільноти, що тримаються свого кола.
Я вдаюся до перевірених методів і організовую тренінгові змагання у змішаних групах, почуваючись готельним аніматором. Ще мене навідує ідея організувати аеробіку в басейні, гру в бінґо чи дартс, тож зрештою я обережно звертаюся по допомогу до грифонячого молока, і це спрацьовує найкраще.
Стовп розуміє карти. В його палаці були якісь мапи, ще вони користувалися стратегічними макетами. Взагалі хлопець схоплює все винятково швидко. Його навчили краще, ніж він сам міг би зізнатися.
— Вхід до печери десь на тому схилі, але він зовсім маленький, це, по суті, нора, а зараз ще й усе буде засипане снігом, — каже він.
— Ми впораємося.
— Ти завжди так кажеш. Мені це подобається, бо ти не падаєш духом, але там буде складно. Дуже складно. Багато пісень богів.
— Я прибув сюди не падати духом, а лікувати твій світ.
— І це мене турбує. Ніхто не може вилікувати світ. Ти не можеш виправити те, що складніше, ніж ти сам. Усі оті хочуть лікувати світ, а роблять те, що ми зрештою бачимо.
Я усміхаюся.
— Це виправлення буде простим, як ампутація. Я не маю всього лікувати, лише очистити гнійник. А це цілком можливо.
— Спалле каже, що ти вмієш бачити в темряві й нюшити, як пес. І що ти рухаєшся швидше, ніж видно зором.
— Колись умів, але мене скалічив той Дієвець, Аакен, і ці вміння зникли. Хоча я досі багато що можу. Навчився трохи діяти.
— Це небезпечно. Мій батько карав Дієвців смертю. Вони завжди накликали лихо.
— Це інше. Твій батько мав рацію, бо справжні Пісенники зараз нищать світ. Я дію лише трохи. Ніби просто позичив інструмент. Я не збираюся вдавати бога. Я боюся пісень богів і того, що вони роблять із людиною. Кожен із тих Дієвців трохи божевільний, навіть Фйолсфінн.
— А якщо нам удасться, що ти з ним зробиш?
— Також заберу його додому.
— Він не хоче повертатися. Він любить цей свій сад і не зможе знову жити у вашому краї. Я це бачу. Коли небезпека для нього мине, він перестане бути союзником.
— Знаю, Стовпе. Але до цього ще далеко.
Світає. Це одне з тих сірих зимових світань, коли все має один колір — брудного полотна з дрібними вкрапленнями смолянистої чорноти. Сталеве небо, свинцеве люстро моря і блідо-сірий сніг, що вкриває замерзлий фірн, який простягається в море великим язиком на п'ять миль від гирла ріки та стелеться тримильною смугою вздовж усього узбережжя.
Порожньо й холодно, тільки пташки кричать, борсаючись у поривах вітру.
Корабель з'являється ніби нізвідки, спершу як ледь видима плямка на горизонті, темно-сіра на сталевій поверхні моря, як дивна одинока хвиля. Не видно вітрил, лише риска щогли й присадкуваті борти дивної форми, наче це видовжений горіх.
Немає вітрил, але попри це корабель пливе, з'являється виставлений уперед штевень зі скульптурою у формі шпичастої вищиреної голови дракона на кінці, але голова хитається на боки й роззирається, поглядаючи своїми вузькими очима, в яких дрімає блакитний ацетиленовий вогник.
Корабель не сповільнюється, пливе просто на вал льоду на крижаній смузі, що тягнеться до горизонту, і на ледь помітну лінію берега, що тоне в снігу під брудно-білим небом. Задертий ніс розрізає хвилі, а потім врізається в лід, розколюючи його на багатокутні плити, що громадяться біля бортів, ударна хвиля з гуркотом і свистом прокочується по всьому корпусу, всередині щось перевертається, відпадає один зі щитів, що висять на бортах, але корабель пливе далі. Ніс здіймається ще вище, пласке дно заслизає на поверхню льоду й роздроблює його під своєю вагою, за кормою булькотить і вирує вода, яку відкидає далеко назад — драконячий корабель суне вперед, продавлюючи в кризі чорну смугу, в якій залишається купа розгойданих льодових уламків.
Берег порожній. Ніхто не плаває, човни повитягали з води по стапелях і поховали в загорожах та дерев'яних ангарах, законсервували дьогтем і просмоленим брезентом. Море замерзло, річки зупинились. Ніде в полі зору узбережжя не заселене, але там далі, де дрімають якісь присипані снігом поселення, люди сидять у халупах, коцюбляться біля вогню й прислухаються до завивання вітру. Зима. Все спить і чекає весни.
Тільки химерний корабель із головою дракона на штевні суне дедалі повільніше, розтрощуючи лід, поки зрештою не зупиняється. Корпус наполовину виїжджає на поверхню льоду, але вже не може його роздробити, тому помалу відсувається назад, на смугу чорної води, й застигає.
Розлягається скрегіт і шматок борту відпадає, відкриваючи прямокутний отвір, зсередини бухає пара, трап розкладається назовні й спирається об лід.
Корабель випльовує із себе людей. Постаті розбігаються по кризі, присідають, креслячи навколо себе кола наконечниками стріл на натягнутих тятивах луків і болтами невеличких арбалетів. Шестеро.
Ледь видимі в білих костюмах, із мечами за спинами й головами в каптурах.
Хвилина тиші та здавлений крик: «Чисто!»
Скрегіт, тупіт, на трапі з'являється більше людей.
Тепер на сніг по черзі з'їжджає четверо великих, пофарбованих у біле саней. Вони добротні, зроблені з найкращої деревини й легких і стійких кісток морських пласкуд, із полозами, обклеєними смужками морськінського хутра, слизького й міцного, укладеного шерстинками назад, що діє, як мастило, але запобігає зіслизанню саней зі схилу.
На них завантажені загорнуті в шкіру клунки, на одних їде великий подовгуватий пакунок, накритий білим полотном.
Далі з трапу спускаються коні, вкриті білими пітниками, присадкуваті, важкі тяглові коні з узбережжя і п'ять верхових. Усі підкуті зимовими підковами, щоб не ковзалися на льоду.