Шестеро стрільців увесь час стежать за околицею, решта вовтузиться біля саней, запрягаючи по два коні в кожні й окремо прив'язуючи ременями верхових коней.
Усе відбувається в тиші й поспіхом і триває не довше десяти хвилин.
Драккайнен відстібнув смужку хутра, що закривала рот, і обернувся до шкіпера, який стояв на відкинутому трапі.
— Будяк, на море. Сигнал?
— Червоний дим удень, синій вогонь уночі. Якщо це буде неможливо, чотири звичайні вогні вряд щодесять кроків.
— Добре. Boh.
— Знайди шлях, Ульфе. Всі знайдіть, на славу Саду.
— Чекай тиждень, потім повертайся.
— Ніколи, стирсмане. Я — Брат Дерева. Я не відступаю. Буду чекати сигналу. Або піду за вами.
Драккайнен зітхнув і застібнув каптур, потім обернувся до своїх.
— Почнімо цей крейзі-куліґ. Річка замерзла, тож довезе нас до гір. Сильно не женіть, не виснажуйте коней. Рівний швидкий темп. Спершу подивимося, як воно піде, а потім помалу спробуємо риссю. Послабте арбалети, бо полопаються. Вперед. Кожна команда до своїх саней, бігом!
— Рйокан-ро!!! — загукав Спалле.
Драккайнен закотив очі й застрибнув на сідло Ядрана. На мить він притулився до його шиї, погладжуючи морду, а потім виїхав на чоло конвою. Сани їхали впевнено під тихий скрип снігу — звичайно, без жодних дзвіночків і брязкалець. Це лише виглядало, як куліґ. За останніми санями прикріплений до легкого барка розтягнутий шматок хутра замітав сліди.
Лід на березі моря був геть не рівним, там було повно нагромаджених плит, що змерзлися в дивакуваті форми, дрібних застиглих хвиль і нерівностей. Сани з гуркотом підстрибували, запакований у клунки реманент погойдувався позаду, але якось вони їхали.
Тільки значно повільніше, ніж передбачалося.
До гирла дісталися майже за годину лавірування й намацування безпечної дороги, слухаючи, як морські хвилі клекотять і сичать під льодом.
Драккайнен здійняв руку й оголосив привал.
Одразу ж попорали паруючих коней, а потім прикрили стьобаними попонами, Брати Дерева зістрибнули з саней і натягнули арбалети, після чого повалилися в сніг, цілячи в усі сторони світу.
— Стовпе, до мене! — загукав Драккайнен, виходячи на високий берег річки й бредучи по коліна в снігу.
Хлопець пішов за ним і зупинився, дивлячись, як Вуко обтрушує від снігу чималу скелю, що стирчала над берегом.
— Добре, ця підходить.
— Про що ти, Ульфе?
— Тут ти домовився зі своїми людьми?
— У цих краях. Біля гирла першої річки.
— Як пишуть кірененською? Інакше, ніж амітрайською?
— Інакше, в нас інші знаки.
— Твої люди вміють читати? Цими знаками?
— Вміють. Принаймні простим алфавітом, кораґана.
Драккайнен вручив йому шматок вуглинки.
— Тоді пиши: «В місті Людей Вулкана, на північному острові» й намалюй свій клановий знак.
Стовп відстібнув маску каптура й подивився на Вуко чорними, як у здивованої фретки, очима.
— Це ж нічого не дасть. Це вугілля. Воно осиплеться, його розвіє вітер, змиє дощ.
— Хлопче, я знаю, що кажу. Пиши. Решту залиш мені.
Він відступив і дивився, як Стовп креслив знаки на пласкій поверхні скелі. Квадратні, складні, складені з вертикальних, скісних і горизонтальних ліній. Вугілля кришилося на морозі, але геометричні лінії, здається, були виразними. Він поняття не мав, чому очікував побачити японські ідеограми. Асоціації.
Символ журавля було важче намалювати, але зрештою вдалося, тільки він вийшов досить великим.
— Тепер відійди, — велів Драккайнен. Він стягнув зубами рукавиці й вийняв із пазухи гранчастий шматочок кристала, в якому колихалася маленька крапля чогось оліїстого. Розбив вершечок, а потім якнайстаранніше провів лініями, позначеними вугіллям. Коли закінчив, критично оглянув свою роботу і жбурнув порожній кристал далеко в кучугури.
Потім відступив і простягнув руку з розчепіреними пальцями.
— Klaatu barada nikto, perkele!
Пихнуло, як магнезія — сліпучим спалахом і клубком диму із запахом пороху, потім з'явилися випалені на кілька міліметрів углиб знаки, залиті чорним.
— Бачиш, можна діяти й так, — сказав Драккайнен зарозумілим тоном. — Одна крапля, як туш. А не перетворення всієї скелі на балакучого кам'яного ведмедя. В дорогу.
По річці сани сунули швидше, під сичання снігу під полозами й форкання коней, і це були єдині звуки, якщо не рахувати каркання ворон.
Драккайнен їхав попереду, як розвідник, раз по раз обережно роззираючись із берега чи скануючи засніжену річку з-за засохлого очерету на поворотах.
За його оцінками, через чотири години вони пройшли три чверті шляху, тож Вуко оголосив постій. Вони розставили варту, в металевих посудинах запалали циліндри вогняного льоду, підігріваючи густий суп у казанках. На кожних санях був власний казан і змішана команда Братів Дерева й Людей Вогню. Вуко зловив себе на тому, що щомиті позирає на Сильфану, яка сидить зі Спалле й двома асасинами Фйолсфінна, один із яких накривав її плечі пледом, але лише пирхнув і сам пішов щось перекусити. Коням дали високоенергетичну пашу з жиром, сушеним м'ясом, вівсом і горіхами.
Потім вони гнали, скільки було сил, поки не настала ніч, але коли зупинилися, то гори перед ними вже були великими й монументальними, й почали нагадувати, власне кажучи, гори, а не якісь сині незрозумілі хмари, що бовваніють на горизонті.
Накритих теплими пітниками коней прив'язали головами одне до одного посеред сухого очерету, сани поставили вряд уздовж високого берега, замасковані білим полотнищем, присипаним снігом. Спати вони лягали між полозами, на розкладеному на кризі настилі зі скошеного сухого очерету й товстого хутра. Краї плахти, прикріплені до криги й саней, захищали від вітру, циліндри тліли в чавунних казанках, нагріваючи повітря в благеньких наметах.
Коли настала суцільна темінь, Сильфана підсунулася до Драккайнена й притулилася до нього, а потім її рука прослизнула в його спальник. І так, в обіймах, вони й лежали, поки їх не розбудив синій морозний світанок.
Гори виросли їм назустріч, перш ніж минув полудень.
А через пів години Драккайнен підняв долоню, зупиняючи всі сани, зіскочив із сідла й присів на снігу.
Панувала цілковита тиша, лише вітер шумів у стернищі очерету.
Вуко сидів навпочіпки й водив пальцями по снігу.
— Що таке? — пошепки запитав Ґрунальді, обережно підходячи й притримуючи меча в піхвах.
— Шестеро вершників. І я вже бачив такі підкови. Вони замітали сліди віхтям, але якщо придивитися... А ці вузькі, — він показав пальцем. — Краби.
— Змії?! Тут? Це дуже далеко.
— Тож сподіваймося, що їх не більше. Мабуть, пробралися горами. Сліди не дуже свіжі, вітер їх затер. Мені здається, вже кілька днів не сніжило.
— Що будемо робити?
— Вони пішли прямо рікою, в ту долину й далі в гори. Наша долина вже тут, за цим хребтом, тож ми не будемо їх вистежувати. Немає часу.
Вони виїхали з річки й знайшли вигин лісу, низько на схилі.
— Коневоди, прикрити все й замаскувати. Перші сани до мене! Зможемо витягнути на узгір'я?
Варфнір критично оглянув галявину.
— До тих скель, якщо будемо добряче штовхати. Треба буде їх прив'язати, бо з'їдуть.
— Добре, до роботи. Глід, Лавр, Скельник і Дурман — стережіть табір. Решта з нами нагору. Ми маємо допхати ці сани так високо, як вдасться.
— То не будемо тягнути жереб? — запитав Спалле вередливим тоном.
— Ні.
Сани із прив'язаним до скрині подовгуватим пакунком, обмотаним полотнами, гладенько сунули під гору метрів триста, а потім уже стало надто стрімко. Коні тягнули натужно, квилячи й розбризкуючи піну, полози підстрибували на заледенілому камінні й важкі сани загрозливо перехилялися. Їх пхали, але ті зсувалися назад, відламуючи величезні шматки снігу, попри хутро, яке мало їх гальмувати.
Команда Вуко виборола ще сто метрів.
— Добре, прив'язуємо їх, — відсапуючись, сказав Драккайнен. — Ломиносе, відведи коней у табір і повертайся сюди.