Він скинув із саней обв'язаний ременями шкіряний клунок. А потім — подовгуватий пакунок понад метр діаметром і два метри завдовжки, що був загорнутий у полотно.
— У цьому є пісні богів? — відсапуючись, обережно запитав Варфнір.
— Трошечки, — зізнався Вуко. — Але пакунок щільний. Вони тобі не зашкодять.
— Ми не боїмося, — мовив асасин на ім'я Грицик.
— Чудово, значить, ви й понесете. Ти та Кервель. Воно неважке. Попереду, позаду й по боках є ручки.
— Що?
— Ремені, як на щиті. Щоб легше тримати. Стовпе?
— Не знаю, — відповів хлопець. — Узимку все виглядає інакше.
З-під відкинутого полотна визирнув овальний обрис дивного блакитного Фйолсфіннового льоду. Всередині, під напівпрозорим верхом, переливалося щось густе й червоне, рухаючись ліниво, наче величезний слимак.
— Що це взагалі таке?
— Те, в чому їй буде комфортно, як у лоні матері, і в чому вона з радістю засне й не зможе нічого спартачити. Принаймні так стверджує Фйолсфінн.
Драккайнен розстібнув ремені й розв'язав клунок, а потім відклав убік стос блискучих бляшаних предметів, відполірованих, наче хромовані елементи вінтажного автомобіля.
— Це якийсь панцир? Навіщо ти це вдягаєш?
— Перевдягаюся, — пояснив Вуко понуро, застібаючи сріблястий баклер, що сяяв, як дзеркало. — Я маю виглядати так, щоб вона мене не боялася.
— Вона не боїться блискучого?
— Ви також перевдягайтеся. В цих кольорових коцах із намистами є дірки для голови. Коли ми вийдемо на інший бік, ви повинні заховати під ними зброю. Зняти шоломи й каптури. В кого довге волосся — розпустити. І повплітайте в нього квіти.
— Квіти? Це ж скручено з ганчір'я.
— А звідки я тобі взимку візьму живі квіти? Ці схожі, принаймні здалеку.
— Я не хочу померти в такому вбранні, — понуро сказав Кервель. — Я — Брат Дерева. Воїн.
— То будеш кольоровим воїном із квітами у волоссі. Без дискусій. Ви ж наче нічого не боїтеся.
— Я теж сподіваюся, що мене не побачить ніхто зі знайомих, — прохрипів Ґрунальді. — Ти не казав, що доведеться корчити із себе блазнів. Я поганенько танцюю на руках.
— Ця Дієвиця — божевільна, — сказав Стовп. — Коли ми ступимо в долину, ви самі зрозумієте, що так треба.
— Ми маємо виглядати ще божевільнішими, ніж вона? А вона не образиться?
Драккайнен закінчив застібати кумедні хромовані бляхи, радий, що сам себе не бачить.
— Не рухайся, — несподівано сказала Сильфана. Вона нахилилась і критично оглянула його нагрудник, після чого поправила собі вінок і штучну квітку за вухом.
— Давай, Цифрал, — буркнув він. — Вистежуй! Шукай магію.
— Чудово. Тепер команди, як до пса. Мені з'являтися в нашийнику й наморднику? Ця твоя краля мене все одно не бачить, можеш не вимахуватись.
— Це все стає дедалі ідіотичнішим, — процідив Вуко.
Фея пурхнула схилом, як ображений метелик, тріпочучи крильцями й тягнучи за собою веселкову смугу. Вуко присів на землі, спираючись на меч.
— Що тепер? — запитав Кервель.
— Тепер не заважай йому.
— Не заважати що? Він же сидить.
Драккайнен сидів так хвилин десять, терпляче чекаючи. А потім раптом устав, узяв мішок, сказав у повітря: «Добре, дякую» і рушив по траверсу впоперек схилу.
Зупинився в якомусь місці, витягнув мечем жмуток сухої купини й почав відгортати сніг, відкриваючи темну яму півтора метра завширшки. Він сплюнув і заповз в отвір, з якого віяло вологим теплом і незрозумілим органічним смородом.
Коли інші підійшли, він висунув голову.
— Далі прохід ширшає. За мною заходить Сильфана і Стовп. Потім Грицик і Кервель зі скринею, за ними Варфнір, Ґрунальді та Дягель. Усередині хай хтось запалить смолоскип. Так, оцей із дивним світлом. Хай Дягель його несе, якщо ви боїтеся. Ломиніс, Дерен і Явір, чекайте нас біля виходу. Це дуже важливо. Ми маємо бути впевнені, що можемо вийти. Вперед. І пам'ятайте, що казав Стовп. Усередині буде дуже багато створінь з імли. Не можна боятися. Думайте тільки про те, що печера веде на інший бік гори й що ми от-от вийдемо. Сильфана і Стовп відженуть їх співом. Дягель, ти також співай із ними. Тільки не словами, бо в тебе жахлива іспанська. Просто мугикай. Решті краще бути тихо.
Він повернувся до входу в печеру, вийняв із мішка щось схоже на булаву й ударив розширеним кінцем об скелю, пробуджуючи світло ув'язненого всередині створіння.
Зеленуватий блиск залив печеру, мигочучи на вологих патьоках і вапняних утвореннях, що виглядали як скам'янілі нутрощі якоїсь потвори. З-за спини луна несла гуркіт каміння, дихання його людей і торохтіння контейнера об скелі.
Шепотіння з'явилися, коли за спиною зникло світло, що падало від входу. На стінах і стелі зненацька почали бубнявіти желеподібні створіння з напівпрозорими кінцівками й великими м'ясистими головами зі сталевими щелепами з пласкими людськими зубами, що нагадували античні стоматологічні протези. Сильфана зойкнула.
— Співайте! — загорлав Драккайнен, заглушаючи на мить: «Ти не підеш, Пасіонаріє, не залишай нас, Пасіонаріє».
Сильфана і Стовп почали співати. Спершу тремтячими голосами, але цієї мелодії це не псувало, а потім дедалі впевненіше. Трохи далі вже можна було підвестися, тож він випростався й кілька разів змахнув мечем, чим викликав верески й пекельне гиготіння. «Це нічого не дасть, Пасіонаріє, ми завжди будемо з тобою, Пасіонаріє».
— Добре, Цифрал, висмокчи їх, perkele, — сказав Драккайнен, виймаючи з-під панцира один із кристалів, які підготував Фйолсфінн. Він кинув його, як гранату, почув, як той вдаряє об скелю й розбивається на порох. Вапняний валун засичав, укрився піною й ввігнувся, перетворюючись на калюжу клекотливої рідини. Калюжа якусь мить булькотіла, а потім випустила величезний тьмяний пухир, що виріс і застиг за одну секунду, наче гігантське яйце. Верхівка зненацька тріснула й розкрилася на три частини, як це роблять пелюстки квітів, показалася м'ясиста середина й нитки якогось слизу, що тягнулися за пелюстками.
— Дотепник, — буркнув Драккайнен. — Кіноман, runkku.
Пролунав хоровий писк, коли створіння в паніці кинулися в отвори й щілини печери, сублімуючи миготливим пилом, який смугами сочився всередину яйця.
— Буде на потім як знахідка, — сказав Вуко задоволено. — Очисть цю печеру, мала. Дощенту.
— Що відбувається? — запитав хтось позаду.
— Він їх усунув, — відповів Спалле. — Дорога вільна.
— Прийми мене, Саде... Огорни мою душу, Саде...
— Хто там молиться?! Співати, perkele!
Вони протискалися печерою, слухаючи відлуння кроків, крапання безлічі крапель і власне дихання.
Світло пригасло, тож Вуко знову вперіщив булавою об скелю. А потім нахилився і протиснувся в другу печеру, підіймаючи ліхтар.
І одразу ж кинувся назад, збиваючи з ніг решту. В отвір, як вантажівка на повній швидкості, бахнулася велика, неначе подовгуватий стіл, трикутна голова сліпого змія з вертикальною пащею, з якої, наче спис, стирчало жало. Голова врізалася в отвір коридору, розсипаючи навколо уламки скелі, а потім подалася назад під гуркіт каміння.
— Назад! — закричав Вуко. — Назад! Дайте мені місце. Співати, perkele! Заціпило вас там чи що? Це лише довбаний сліпий змій завдовжки як корабель. Perkele motopaa!
— Я ж його вбив, — роздратовано сказав Стовп. — Розпоров уздовж!
— Але зараз йому набагато краще, — процідив Драккайнен. — Цифрал?
— Я не зможу його висмоктати. Він наче керований ззовні.
— Лети всередину і подивися, як він там виглядає. Мені треба туди прослизнути, щоби зробити бодай щось.
— Вуко, він мене бачить...
— Як бачить, якщо він сліпий! Ніхто тебе не бачить, ти еманація мого розуму. Поки я живий, тобі нічого не загрожує. Почекай секунду.
Він порився в закамарках під панциром і вийняв нову кришталеву пробірку з однією бляклою краплею.
— Відійдіть і заплющте очі. Я буду діяти!
Вуко розбив флакончик і розтер крапельку олії на долонях.