— Ну, давай, мала, все буде добре.
Фея порхнула з коридору, влітаючи в печеру.
Вуко зазирнув туди й побачив, що змій здіймає голову слідом за Цифрал у польоті й одним блискавичним рухом хапає її пащею — як собака, який ловить мух.
Він почув власний рев, вискочив з отвору, здіймаючи меча, й ударив у слизьке тіло в стрибку, обплітаючи його стегнами. Створіння крутнулося на місці й смикнуло головою, але Драккайнен, продовжуючи верещати, люто пробив його череп вертикальним ударом меча. Змій видав жаске сичання й почав метати головою на всі боки, розтрощуючи сталагміти й збиваючи вапняні нальоти. Драккайнен тримався за руків'я меча та впав лише тоді, коли голова плазуна зі слизьким гепанням ударилася об скручений моток тулуба на дні печери.
Він тут же зірвався, висмикнув меча й почав рубати на відстані метра від видовженої голови, видаючи жахливі крики. Тіло створіння піддавалося легко й відрубування голови закінчилося на п'ятому ударі. Вуко ввіткнув лезо в горло й обережно розітнув голову вздовж, промацавши весь стравохід, а потім швидко встромив туди руку.
— Що сталося? — запитала Сильфана. — Що там таке?
Розвідник стояв на колінах і дивився на свої вкриті слизом долоні.
— Вуко, ти плачеш? Що там таке?
Драккайнен встав, складаючи долоні, ніби щось у них тримав, а потім сховав це обережно й дбайливо за пазуху.
— Ходімо, — сказав глухо й витер обличчя. — Нас чекає робота.
— Ульфе... Скриня не пролізе через коридор. Ми проповземо, але вона не ввійде.
— Тоді залишіть її. Нам і так треба буде сюдою повертатися.
Вони вийшли з печери на узгір'я, а під їхніми ногами розгорнулася долина. Вкрита снігом, із лісами, нерівними рядами хат і химерним замчищем, що виросло з монструальних стовбурів дерев і здіймалося на добрячі п'ятдесят метрів.
— Добре, — кинув Вуко. — Тепер поправляємо цей ідіотський одяг і йдемо. Співати. Що тепер, Стовпе? Дикі діти, так?
— Колискова повинна їх відганяти. Коли я йшов у той бік, я мав пам'ятати, що вони несправжні. Ти — Дієвець. Твоя воля буде сильнішою за її волю, бо вона спить і зосереджується лише на тому, про що снить.
— Я був Дієвцем, — дерев'яним голосом сказав Драккайнен. — Там, у печері, я втратив щось дуже важливе.
— Але в тебе досі є воля. Поглянь, я втратив усіх, а досі йду.
— Є. Ходімо.
Стежкою вони зайшли в ліс. Драккайнен ударив своєю булавою об стовбур і запалив її.
Дикі діти з'явилися майже одразу ж, кружляючи серед дерев, показуючи затяті обличчя в дуплах. Деякі звисали з гілок, закутані в крила, як химерні плоди, які виверталися навиворіт і показували бліді страхітливі личка.
— Щось не так, — мовив Драккайнен. — Співайте гучніше.
— Ми маємо залишити зброю, — сказав Стовп. — Вони бояться різких рухів. Це може її розбудити.
— А, до біса це все! — буркнув Вуко і встромив меча в землю. — Залиште зброю. Обійдуся. Не треба мені. Зараз я й так по-справжньому злий.
Він рушив широким кроком, брязкаючи дзеркальними латами, з непокритою головою й без зброї, лише з мішком у руках. Раптом зупинився, ніби щось пригадав, потім вийняв із мішка блискучу бляшану корону, інкрустовану впереміш червоними й зеленими камінцями. Натягнувши її на голову, він різко обернувся до Ґрунальді.
— Ні слова. Щоб жодного мені слова, бо дізнаєшся, чому тебе так назвали.
Ґрунальді примирливо підняв руки.
Дикі діти далі оточували їх колом, шелестіли в гіллі, хтось прошмигнув у повітрі й залишив Сильфані на щоці три криваві риски. На мить їй відняло подих, вона піднесла долоню до щоки, але одразу ж почала співати знову. Обоє зі Стовпом вони вже охрипли.
А потім, уже зовсім неподалік вежі, створіння оточити їх зімкнутим колом і йти далі стало неможливо.
— Що тепер? — запитав Драккайнен роздратовано. — У нас немає зброї, немає магії, колискова не заколисує.
І тієї миті залунав звук флейти. Балада зазвучала знову, але значно прекрасніше. По-справжньому.
Дикі діти розбіглися навсібіч, деякі почали засинати і йти геть.
Прохід до вежі був вільним.
А на її присипаних снігом сходах сидів фавн. Із ріжками, що стирчали над чолом, із кучерявим волоссям і козлиними ногами, вкритими кошлатим хутром. Він тримав товсту коротку флейту з багатьма отворами та грав «Porque te vas» як віртуоз.
— Бенкей... — прохрипів Стовп. — Бенкей Гебзаґал.
Фавн ледь зморщив лоба, ніби хотів щось пригадати, але грав далі.
Драккайнен піднявся на сходи та штовхнув куті листям, трояндами й палаючими серцями двері. Вони були зачинені.
— Мені з часів садочка не доводилося терпіти таке приниження, — буркнув Вуко. — Та щоб тих братів Ґрімм качка копнула. Як там було? Рапунцель, Рапунцель, спусти свої коси? Я зараз йобнусь. Добре, — він поправив корону й вдягнув на неї вінок зі шматяних ромашок.
— Пасіонаріє, — гукнув, — я забираю тебе додому! Додому, Пасіонаріє! Всі тебе чекають! Повертайся додому!
Земля задрижала, з лісу долинув страхітливий плач диких дітей. Фавн глянув здивовано, а тоді знову почав грати. Вгорі посипалася шибка в одному з вікон, навколо покручених коренів дерев з'явилися тріщини.
— Я забираю тебе додому, Пасіонаріє! — ще раз крикнув Вуко. — Я приїхав по тебе!
Двері заскрипіли й прочинилися.
— Залиштеся тут, — наказав Вуко. Ударив держаком смолоскипа об портал і зайшов у темінь вежі.
Потім були нескінченні сходи, що закручувалися всередині, як спіраль ДНК. Угору і вгору. Навколо Драккайненової голови шмигали маленькі сяйливі ельфи, і його серце від цього стискалося.
Він на мить зупинився, щоб витерти обличчя, але одразу ж здійняв смолоскип і йшов далі, бурмочучи під ніс.
— Ляльок маленька королева, фея родом із сіна копиці, заходиться плачем і гнівом сталевим, хоча в золотій спочиває колисці.
Наступні рівні, ще одні спіралі сходів, що закручувалися у вежу, як сон шизофреніка.
— Губи її вином багряніють, а серце — образ колючих лігвисько. Сни, наче бабок сяйливих, пришпилює, маленьке невдячне дівчисько.
Сходи закінчилися. Він стояв перед двостулковими воротами. Штовхнув їх і зайшов у велику, немов собор, тронну залу. Порожню.
Тільки підлогою вітер ганяв сухе листя, що крутилося, як мініатюрні торнадо, наче сумні спогади з балу в замку королеви ляльок.
Він ішов, чуючи відлуння власних кроків і брязкіт бляшаних обладунків.
Ішов, чудово розуміючи, що прийшов надто пізно. Що це все було марно.
Бо на підлозі лежало висушене тіло воїна. З вищиреними зубами, з бронзовою і зморщеною шкірою, вкритою слідами чорного зигзагоподібного татуювання. Поруч лежав складний шишак із забралом у формі вищиреної морди тиранозавра. Трохи далі, обличчям у підлогу, лежав іще один труп у заіржавілих латах. А потім — іще один, як зламана лялька, відкинута в куток. І зіщулений у своєму панцирі краб, наче спалений мініатюрний танк. І ще один, випотрошений, як з'їдена креветка.
А далі вже тільки стіна.
І кінець.
— Я прийшов забрати тебе додому, Пасіонаріє! — крикнув на все горло Драккайнен. — Додому! Ти casa, Passionaria! Porque te vas!
Щось клацнуло й загорілося слабке червоне світло, наче аварійні лампи.
А потім вигадливі плити стіни раптом укрилися сріблом і стали великим дзеркалом, в якому він побачив себе. Срібного блискучого принца, що виглядав трохи як невдалий андроїд, а трохи — як герой дитсадкового свята. Дурний принц у перехнябленій короні, в сам раз до дня народження у фаст-фуді.
І в цей момент дзеркало з тріском розкололося на тисячі блискучих уламків, що розсипалися, немов листя.
Вуко відскочив, затуляючись рукою, а потім зазирнув у нішу, де вросла до пояса в сукню з коренів, із хмарою кучерявого волосся, що плавало навколо голови, здіймалася Пасіонарія Калло.
Вона була не особливо гарною, з коротким задертим носом, квадратною щелепою і великим ротом, схожим на риску, вирізану під носом. Її було легко уявити в кабінеті за веденням сесії складної родинної психотерапії.