Драккайнен якийсь час остовпіло витріщався, потім зайшов у нішу і став перед нею. Вона мала нерухоме обвисле обличчя й заплющені очі.
— Ніхто не обіцяв, що буде легко, — буркнув розвідник. — Зрештою, звідки тут яблука о цій порі року?
Він порився за пазухою, вийняв невеличкий пакетик і на мить притиснув до губ. А потім обережно виліз на піраміду сплетеного коріння, що було її сукнею.
— Я забираю тебе додому, Пасіонаріє, — прошепотів він, пам'ятаючи, що не можна облизувати губи. — Це вже кінець. Ти повертаєшся додому.
Вона сонно ворухнулася й видала якесь мугикання.
Драккайнен нахилився й поцілував її тонкі стиснені губи.
Пасіонарія розплющила очі. Очі з закривавленими білками. За мить бліді водянисті райдужки закотилися й сховалися під повіки. Дерево з тріском звільнило її, й вона безвільно впала просто Драккайнену в обійми.
І тоді стався поштовх. Немов беззвучний вибух, удар інфразвуку.
Вуко відчув, як він розходиться навсібіч навколо дерева, як за вікнами струшує засохле листя й здіймає перстенеподібну хмару снігу, що помчала долиною й врізалась у гори, які закривали їй прохід з усіх сторін.
Іще почув хоровий писк, що стих, наче зрізаний ножем.
Він поклав Пасіонарію на землю й обережно відліпив від губ воскові накладки. А потім узяв її на руки й рушив по сходах назад.
— Ляльок маленька королева... — пробурмотів він.
Коли вийшов перед ворота, його люди вставали з землі й трусили головами, як оглушені.
— Вона в тебе? Що це було? — закричала Сильфана.
— Вона звільнила долину. Немає більше Скорботної Пані. Немає диких дітей. Казочці кінець.
Фавн, який був уже не фавном, а худим чоловіком, кинув флейту і, схопившись руками за голову, жахливо кричав.
— Пані померла!
— Заспокойте його хтось, — втомленим голосом сказав Вуко. — Вона жива, але під наркозом. Я дав їй мертву воду. Я не міг просто її приспати, бо вона вже й так спала, хоч це й не заважало творити весь цей шарварок.
Стовп схопив друга за плечі й кілька разів ним струснув, але колишній фавн продовжував водити навколо бичачим поглядом, в якому не було ані краплі розуміння.
— Загорніть її в щось, бо промерзне, — велів Вуко. — Якась кострубата, нема чого витріщатися. І зробіть ноші. Що з ним?
— Не впізнає мене. Він досі під владою долини, — відповів безпорадно Стовп.
— Ага, — кинув Драккайнен, підійшов до Бенкея й заїхав йому лобом в обличчя, від чого з нього спала кічувата корона. — То зробіть дві пари нош. І його також прикрийте, бо ходить тут голий. І забираймося звідси, тільки дайте мені п'ять хвилин на самоті.
Потім він відійшов убік, на узлісся. Дістав щось із-за пазухи й довго сидів, дивлячись на свої руки, на яких нічого не було.
— Perkele рітррі... чому? — прошепотів.
І цієї миті маленька непритомна фея, що лежала на його руках зі складеними крильцями, розплющила очі.
— Код доступу підтверджено, — сказала вона слабким голосом і ворухнула кінчиками крил. А потім важко сіла на його долоні.
— Ти плакав за мною, — зауважила. — Твоя сльоза впала мені на губи.
— Неправда. Ніколи більше такого не роби.
— А чому? — запитала, чарівно сплітаючи ніжки.
— Бо ти — проекція мого мозку, perkele! Я думав, що в мене інсульт абощо. Забираймося звідси. До роботи, мала. Я розкидаю контейнери, а ти дренуєш долину. Дощенту. Так, щоб Ван Дікен не зміг тут провернути навіть фокус із монетами.
Він повернувся до своїх саме тоді, коли Ґрунальді повчав асасинів:
— Те, що хтось говорить зі своїми руками, зовсім не значить, що він несповна розуму. Багато хто так робить. Наприклад, мій дядько...
— Не стійте без діла, — кинув Драккайнен. — Я розбив нові кристали, як у тій печері. Вони притягують пісні богів. Щойно вони закриються, забирайте їх, і мотаємо звідси. Її треба покласти в скриню, перш ніж вона прокинеться, бо все почнеться спочатку. І ще одне, тепер уже хороша новина: здається, я знову зможу діяти.
Далі був лише швидкий марш-кидок із навантаженням. Двоє нош, три яйцеподібні резервуари, важкі від пісень богів, засніжений ліс і печера. І остовпілі, пошарпані й зголоднілі люди, що вешталися долиною й роззиралися навколо відсутнім поглядом, наче жертви прильоту по божевільні.
У великій печері не було й сліду зміїного тіла, змовкли шепотіння й намовляння, жодної тіні в закамарках.
Драккайнен зіслизнув на дно печери, почаклував біля контейнера, який засичав, випускаючи клуби пари, й відчинився, відкриваючи погляду желеподібну, вкриту слизом середину.
— Сюди її!
Пасіонарію розгорнули, Вуко взяв її за щиколотки, Варфнір — під пахви, й помістили її в подовгуватий контейнер, наче в мушлю великого молюска. Матерія навколо жінки ворухнулася, зміїсте вигинисте щупальце заповзло їй у рота, інші обплели тіло й кришка закрилася.
— Фу, — кинув Спалле. — Наче воно її зжерло. Вона там не задушиться?
— Ні, — відповів Вуко невпевнено. — Це як лоно матері. Воно її нагодує, напоїть, налаштує дихання й заколише. А якщо ні, то я туди запакую Фйолсфінна.
— Фу, — повторив Кервель. — Краще було це нести, коли там були пісні богів.
— У кожного своя ноша, — по-філософськи мовив Драккайнен.
Потім вони знову протискалися печерою аж до тісного виходу.
Стовп вибрався першим, за ним ішов Вуко, далі — Грицик і Кервель, які тягнули резервуар зі Скорботною Пані.
Щойно шурхіт каміння під підошвами Стовпових черевиків стих, хлопець кинувся назад у тунель, і якусь мить Драккайнен бачив його зблідле перелякане обличчя.
— Назад! — гукнув він і раптом зник. Дослівно, ніби його засмоктало в інший вимір.
Драккайнен кинувся в отвір, але Стовпа там не було.
Назовні лежали тільки закривавлені тіла трьох асасинів, які відійшли до свого Саду, а далі на схилі стояло кілька десятків вершників на конях, укритих лускатими панцирами, що уподібнювали їх до глибоководних риб, а також ряд невгамовних крабів, що побрязкували своїми клешнями.
Один із вершників саме повертався в стрій, тягнучи за собою на аркані безпомічне тіло Стовпа, сина Списника, що залишало на снігу кривавий слід.
— Ульфе! Позаду... — крикнув хтось. — Змій прокинувся!
Замкнена в резервуарі Пасіонарія Калло розплющила червоні очі.
