Мабуть, так воно і було, хоч нині у Стугні немає линів. І в Дніпрі не попадаються, і в Ірпені. Хоча той-таки Леонід Павлович Сабанєєв згадує, що, за свідченням професора Кесслера, на річці Ірпінь, неподалік Києва, 1857 року спіймано рекордного лина — близько аршина завдовжки і вагою вісімнадцять з половиною фунтів. Майже вісім кілограмів затяг цей порослий мохом гігант!
А тут, у цій річці, бач, збереглися, що то воно, коли далі від цивілізації і науково-технічного прогресу. До одинадцятої години він упіймав ще сім линків, правда, трохи менших, але таких же оливково-золотих і впертих, був би узяв ще більше, та все-таки кілька разів зачіпав гачка за водорості, обривав волосінь, і доводилося заново ладнати снасть.
Саме тут, біля острова, і сталося те, неймовірне, про що потім Микола кому не розповідав, ніхто не йняв віри, все це скидалося на красиву вигадку і суперечило здоровому глуздові, однак воно було, насправді було ще більше і таємничіше, ніж він міг будь-кому розповісти.
Почалося з гучного сплеску, так ніби хтось щосили вдарив по воді праником, Микола глянув туди, звідки покотилися виляски, побачив на широкому, метрів за тридцять від острова, кола і здогадався, що то гуляє короп, князь українських річок, сазан або САМ, як шанобливо його називають завзяті рибалки. Полювання на цього велета пробуджує у них солодкий, часом аж хворобливий дрож, й оскільки Микола і себе відносив до таких, то і в нього на короп’ячий сплеск тенькнуло серце, а коли за другим разом майже на тому самому місці викинулося щось ніби вилите з червоної міді, завдовжки з аршин, завбільшки з отого лина, виловленого в Ірпені майже сто тридцять років тому, то Микола взагалі втратив спокій.
Увечері розповідав про це Сергієві. З Сергієм вони здружилися душа в душу, Петрусь, той взагалі, можна сказати, жив у Сергія, цілими днями гасав з його дітлашками (однаково глядіти, що двох, що п’ятьох, як каже Говік), їв з ними, спав, Оля його обпирала, купала, причісувала, перевдягала, як і своїх, і Петрусь казав, що ніколи нікуди не поїде від Ванька і Наталі, житиме з ними, аж поки виросте, потім, звичайно, одружиться з Наталею й повезе її до Києва в зоопарк. Про маму згадував рідко, але часом Микола помічав на його личку якусь недитячу задуму, і тоді йому здавалося, що думає Петрусь саме про матір, може, й не думає, а так собі журиться, навіть не усвідомлюючи свого смутку. Такої миті він нагадував Миколі маленьке левенятко, яке лежить у клітці, поклавши на лапки голівку (у Стаха є такий малюнок), лежить і сумує за волею, за роздоллям, хоч ніколи не знало, що таке воля й роздолля. Мабуть, то найкраща Стахова робота, принаймні досить однієї такої картини, щоб вважатись художником.
Отож увечері Микола розповідав Сергієві про короп’ячі сплески, сиділи вони, уже за традицією, біля багаття на Стаховому подвір’ї, Сергій прихопив з дому кошик, начебто збирався насмикати кролям трави (це про Олине око), насправді ж замаскував у тому кошикові дещо таке, щоб не знала жінка, і вони гомоніли собі по-чоловічому, Сергій, як завжди, викочував із себе слова поволі, звагом, здавалось, його нічим не зворушиш. Линам не здивувався, казав, що юшка з них відгонить мулом, а короп — нічого, може бути, однак тепер його мало, перевівся, та й у сітку він не йде, хитрющий, зараза, ще можна спробувати на закидуху, але ж то треба сидіти біля неї хтозна-скільки, який же це дурень висидить, питається в задачі.
Добре, що нагодився дід Мурмишка, старий рибалка, з отих, кого б’є дрож, коли мова заходить про крупняка; своє вже одловив, заслаб на ноги, тільки й лишилося, що побалакати. І все про рибу: ех, було колись, поки, пля, ГЕСу оцього не загатили. Кишіло. А раків! Граблями тягали.
— Я, хло’, на вогник до вас, пустіть погріцця, мона?