Сергій помовчав, потім додав:
— Така, значить, любов. Такий от дідько топив у печі.
Стиха шерехотів ліс, видно, дув легкий горішняк. Десь коло річки крикнула жаба, потім вони заскрекотіли гуртом — не кумкали, а верещали. Таки натягувало на дощ.
— А потім? — спитав Микола. — Марфа поставила хату заново?
— Мурмишка сам усе і зробив. Викинув верх, ушив очеретом, підвалькували, помазали, та й живи. Він би й гору перевернув, аби тіки вона вернулася в село. Я ж кажу, така любов. І зараз би в прийми пішов, якби прийняла.
— Сергію-у-у-у! — покотилося від його хати. — Сергійку-у-у-у!
І з лісу: у-у-у-у.
— Піду і я, — сказав Сергій. — А то перепаде на бублики.
Він на ходу нагинався, смикав бур’ян, спориш, лопухи, все, що траплялось під руку, і кидав у кошик. Мабуть, думав не про кролів, а про Олю: якось воно підозріло — вертатись додому з порожнім кошиком.
Микола зайшов у хату. Увімкнув світло. Нічого зайвого: ліжко, стіл, стілець і навісна шафочка на стіні. Те, що йому й потрібно, — нічого зайвого, хоч, мабуть, набагато більше, ніж мали самітники-літописці. Десяток угорських кулькових ручок «ВІС» (разові, одну вже списав), кілька записників, бразильська розчинна кава, стосик фінського паперу, який лякливо біліє на столі, нагадує про швидкоплинність часу, про те, що робота стоїть на місці. Ті аркуші, на яких він виписав одну ручку, пішли на розпал вечірніх багать; у паперу теж своя доля — на тому пишуться безсмертні рядки, на тому анонімки, на тому смертні вироки, а більшість, певно, зжирає вогонь, час, марнотність, забуття.
Ще на папері пишуться сценарії. Але Миколі робота не йшла. Заявку написав, як пісню проспівав, — виклав сюжет, окреслив характери, ідею, концепцію (тут він, звичайно, підспівував студійним снобам, які дихнути не могли без цього словечка), а головне, герої були молоді, красиві, особливо героїня — цвях усієї програми, бо який же режисер візьметься знімати фільм, у якому немає ролі для його дружини. Та й герой нічогенький, майже супермен з голлівудських стрічок, тільки що не стріляв, у всякому разі Микола таким хотів показати його в заявці, а там буде видно, потім можна виписати його по-своєму, цікавіше, глибше, головне на початку підкинути цукерочку на їхній, худрадівський, смак. Він уже знав, що то за смак, уже раз був зв’язався зі сценарієм і зарікався більше до цього не повертатись, але часи міняються, повіяло свіжим вітерцем, навіявся цікавий «кіношний» сюжет, і Микола вирішив ризикнути ще раз. Умовив його Білоножко.
Білоножко був єдиним, хто горою стояв і за його перший сценарій, він, студійний редактор, першим прочитав його «Трясовину», відразу зрадів, закричав: «десятка», «це те, що нам треба», розтрубив на всю кіностудію про свою знахідку, і «Трясовиною» справді зацікавилися, бо, як виявилось, у них був голод на сільську тематику, а згори вимагали, тут теж грав свою роль процент; село, товариші, гріх забувати, воно нас годує.
Згодом Миколу покликали на засідання художньої ради, і найперш його здивували люди, які там зібралися; він чомусь думав, що прийде Іллєнко, Миколайчук, Мащенко, ну, хай не вони, а принаймні рядові сценаристи, актори, але таких не було і близько. Білоножко, впевнений в успіхові (ні, старий, звичайно, зауваження будуть, та ми доробимо разом — уже натякав на співавторство) і від тої впевненості трохи розхристаний і фамільярний, бубонів Миколі на вухо: отой в окулярах, носатий — то Льоня Кожевник, головний редактор об’єднання, як скаже, так і буде, ну не бійся, він свій хлопець; ота з копицею на голові — сувора дама, має свою думку, та врешті-решт каже те, що й Льоня Кожевник; он той засушений — мультиплікатор; кирпата — дочка відомого кіноактора, за те й узяли на студію; чорнявенька — то взагалі непша, практикантка з театрального, вона навіть не має права голосу…