— Підсаку! — закричав Микола, простягаючи назад руку, і власний голос видався йому деренчливо-писклявим, неприємний був голос, та він закричав ще раз: — Підхватець! Швидше!
Жінка метнулась по березі, довго не могла знайти підхватець, нарешті знайшла, заляпотіла по воді до Миколи, і коли він узяв його тремтячою рукою, не озираючись, то метрів за три завирувала вода, потім у тому вирі зблиснуло темне золото.
Він поволі підняв спінінг угору, і з води показався круглий червоний рот, зовсім круглий, завбільшки з добру картоплину, губи були великі і неприродно червоні, як мідь на свіжому зрізі, гачок засікся за верхню, Микола дав коропові хапнути повітря, і він ослаб, важко перекинувся на бік, показуючи своє майже голе тіло — кілька великих лусок посередині, дзеркальний, і тоді Микола ступив уперед, простягнув підхватець і спритно, наче не вперше (тому що за ним стежили?), підхопив з голови рибину, нагнувся, замочивши уже й сорочку, узяв підхватець обома руками за обідок і підняв над водою.
САМ!..
Мабуть, заважить з півпуда, довжиною на всю підсаку, навіть хвіст виглядає, темний широчезний хвіст, схожий на лапу якогось підводного чудовиська.
Тільки не стрибай на радощах аж до неба, вгамуй дрож, спокійно, не забувай, що на тебе дивляться. Спокійно.
Микола (спокійно?) вийшов на берег, з важкої одежі текла вода, він намагався не дивитись на жінку, відійшов про всяк випадок далі від берега і поклав коропа на траву, не знімаючи з гачка, не виймаючи з підхватця. Бежева жінка підійшла до нього, схилилася над рибиною, що якийсь час лежала нерухомо, тільки зіпала червоним ротом, а потім загупала хвостом об землю, як праником, і бежева жінка сказала:
— Оце чу-у-удо! Королівський?
— Князь, — мовив Микола.
— Я ще такого не бачила… Князь.
І я ще такого не бачив, — мав би сказати Микола, але не сказав, повагом пішов до човна, узяв сітку, мотузка, потім вивільнив коропа з гачка (не відразу, губа була м’ясиста, але затверділа, міцна, інакше б його не витягнув), переклав із підхватця в сітку, зверху зав’язав мотузком на три вузли і так само повагом пішов до води, вкинув коропа у «вікно», прив’язав мотузка до міцної куги, наче робив це сто разів, ніби це був його сотий князь. САМ.
Короп бовтався у воді, здавалося, ось-ось вирве з корінням сніп куги і попливе, одчаяка, з нею у своє князівство, в корчі, під старе русло, проте Микола (спокійно!) вернувся на острів, узяв спінінг і тільки тоді звів очі на жінку, що й досі стояла, вражена, у своєму кремовому купальничку, який зливався з її тілом, зливався з маленькими грудьми, і тільки дві цяточки, дві вишні темніли на вістрях її груденят.
Микола тепер лиш згадав, що сталося диво, короп клюнув саме тоді, коли вона лежала якраз над ним, щось незбагненне, короп, найобережніший і найобачніший з усіх риб, не боявся цієї жінки, стояв під нею, а тоді зненацька вхопив картоплину, захланно ковтнув поживу, на яку цілий ранок не хотів і дивитися. Що це?
Він подивився жінці в обличчя, просте й карооке, не було в ньому ні кокетства, ні гри, тільки туга, кара печаль стояла в її очах, і Миколі навіть здалося, що він уже колись бачив ці очі, йому знайоме це тихе обличчя, знайомий цей смуток рівних гладеньких кіс, але де ж він міг її бачити, де і коли? З якої далини припливла до нього ця жінка?
Холодні краплі тремтіли на її тілі, жінці було холодно, і ті дві краплини, що темніли на її грудях, теж, видно, були холодні.
Де він бачив її? З яких часів, відстаней припливла до острова ця кароока печаль?
— Ні пір’ячка вам, ні лусочки, — сказала вона грудним голосом — так вітер зітхає в сухих очеретах — і пішла до води, і ступила у річку, і попливла. Високо, щоб не замочити кіс, тримала голову на сумній лебединій шиї і пливла до старої сосни, де залишила халатик.
Вийшла на берег, узяла одяг і гола пішла у ліс, між сосон, які проти сонця також мали колір її тіла, і вона злилася з ними, розтанула, як туман.
Що це — привиділось?
Хіба ж ловиться короп, коли над ним плавають люди?
А може, і він приснився?
Микола зайшов у річку, заглянув у «вікно» і побачив темну округлу спину. Не привид. Мабуть, у них почався голод, що так жадібно і безстрашно кидаються на поживу. Чого ж він жде, треба негайно закинути знов, лови момент, може, більше такого не буде. Мерщій!
Він знов надів на гачки картоплю, завіз під русло, так само обережно закинув з човна й вернувся назад. Зняв з себе одяг, викрутив, розвісив на гілках сушитися, вирішив пройтися островом. Толочив траву, приминав м’яту, і вона дихала на нього чистим холодком. Так дихала та жінка.