— Ого! — гукнув звідти. — Не біг, а сажнями міряв. Ступаки від чобіт за два метри один від одного. Оце чухрав!
— Хто?
— Злодій, хто ж. Зараз побачимо, куди він побіг. Та-а-ак…
Сергій нагнувся ще нижче, розгортав якесь бадилля, принюхувався майже по-собачому, і Микола подумав, що з нього вийшов би Шерлок Холмс: недарма ще маленьким розслідив справу з підпалом Марфиної хати, хоч, правда, злочинця тоді пощадив. Пішов і пішов городами, щез за ожередом, та поки Микола скупався, змив із себе налипле жабуриння, зодягся, Сергій вернувся похнюплено-злий.
— Думав, застану гада з полічним, а він дременув мопедом в район. Там у нього постійні клієнти, тепер уже все, пиши пропало. Зажене.
— Хто?
— Горобець. Сліди привели до нього, а там на дверях отакенний замок. Та я зразу догадався, шо це він.
— Йому що — своєї мало?
— Сука, — вилаявся Сергій. — Мало, бач. Ну нічо’, він удавиться ним. Пішли!
Вечеряли під тим-таки листатим горіхом, якого боялися комарі — не летіли навіть на лампочку, що звисала з гілки, як мічурінська груша.
— Найкраща риба — це м’ясо, — казав Сергій і підкладав Миколі в тарілку ласі шматочки. — Не вішай носа.
Куди подівся короп, не міг зрозуміти тільки Петрусь і розгублено поглядав то на батька, то на тьотю Настасю, яка сама ж удень розповідала, що тато впіймав величезну золоту рибину, а тепер ще й посміхається, підманила, виходить, ці дорослі завжди підманюють.
— Короп відірвався і втік, — сказала вона. — Поплив до своїх короп’ят. Це ж добре, Петрусю?
— Хай би я спершу його погладив. Як кицю.
— Ти ж би його все ’дно відпустив?
— Трошки погрався б, тоді, — з жалем сказав малий.
— Він без води не живе. Хай пливе собі. Це добре, що він утік.
Микола слухав її голос і бачив, як пливе під водою короп, вертає туди, до острова, до старого русла, у корчі, між якими нишпорять малі жовтоокі короп’ята, плавають врозбрід і ніяк не можуть зібратися в зграю, бо десь не стало САМОГО, котрий захищав їх від щук, спекотними днями водив на глибокі студені ями, а в прохолодні ночі — на теплі мілини, на дні яких копошилися такі смачні черв’ячки, слимачки, личинки. Та ось нарешті він повертається, вони САМОГО чують за версту, на радощах їм аж сверблять маленькі вусики, і десь над водою лине солодка мелодія — то легіт-вітерець дмухає в очеретяну дудочку.
— Кури вже давно на сідалі, — сказав Сергій дітлашкам, і Оля повела їх вкладати спати, але тут, наче почувши його, із темноти виринула маленька зозуляста курочка, яка була сама по собі, підійшла до Настасі, злетіла і сіла їй на коліна. Настася гладила сіреньке пір’ячко, курочка щулилась, не від страху, від задоволення, мружила сонні очиці і засинала. Микола здогадався, що це та, про яку говорив Сергій, ця курочка також звідти, і навряд чи виростили її на балконі, мабуть, Настася десь підібрала покинуте курча, воно звикло до неї, довірилося рукам, які винесли його звідти. Ці руки були тонкі і красиві, зараз вони жили немовби окремо від Настасі, бо вся вона застигла, дивилася кудись у порожнечу, і тільки руки перебирали тендітними пальцями, пестили, голубили зозулясту курочку.
— Розкажи нам, Настасю, — попросив Сергій.
Вона мовчала і так само дивилася в порожнечу.
— Чуєш?
— Що? — повела плечима, наче від холоду.
— Розкажи нам щось, — повторив Сергій.
— Що?
— Шо знаєш.
— Я нічого не знаю, — сказала вона, і тепер і її руки завмерли, нерухомо біліли на крилах сірої курочки.
Сергій опустив голову, мовчав. На стіл лягла його гачконоса тінь. Сіпав ніздрями, ворушив губами, ніби хотів щось сказати, але мовчав. Потім, не підводячи очей, кинув:
— Давайте вип’ємо. За наше здор…
— Може, вже годі? — сказала Настася. — Навіщо?
— Не знаю, — приплющивши очі, похитав він головою. — Я теж нічого не знаю. — І, ні з ким не цокаючись, одним духом осушив свою чарку.
Настася підвелася й понесла сонну курочку на сідало. Сергій важко подивився їй вслід. Нараз мамулуватість спала з нього, немов попона: схопився з місця, заскочив у хату і швидко вийшов з рушницею, стареньким одноствольним дробовиком.
— На, — простягнув її Миколі, — і йди до річки. Швиденько, а я за тобою.
— Ти що надумав?
— Підстрелимо качку… на містку. Швидко йди, щоб Оля не бачила. Бо крику наробить. Давай, давай, а я за тобою. Підождеш на березі.
— Яке ж полювання?..
— Бігай, не мнися, — сказав Сергій і підштовхнув його за горіх, де раптово починалася темрява; після яскравого світла не видно було, куди йти. — Підождеш там, коло кручі… щоб не сполохати.