— Де ти взяла такі калюжнички? — здивувався малий.
— Мама купила, — похвалилась вона. Дорослий перепитав би: які калюжнички?
— Які калюжнички? — розплющила очі Софія.
— Чобітки. Такі, щоб ходити по калюжах, — пояснив Петрусь.
— А в мене жолудь, — розтулила Наталя долоньку. Торішній, коричневий жолудь.
— Ого, як він загорів!
— Хочеш?
— Давай зробимо з нього чоловічка, — зрадів Петрусь.
— А з кори зробимо кораблика, — сказала Наталя.
— І посадимо в річку, і хай пливе.
— О, диви, божа корівка.
— Де?
— Сіла на руку.
— Еге. Сонечко. Чого воно сіло?
— Бо рука тепла.
— О, полетіло!
— Побігли за ним!
Побігли. Він полопотів босоніж, а вона у калюжничках.
— Це наша невісточка? — спитала Софія.
— Так.. Славна? — Він усміхнувся. Вперше так усміхнувся.
Було, не було. Навіщо мені це шумовиння? Чому більшість наших думок такі пусті?
— Тут у містечку є базар? — спитала Софія.
— Є. У кожному райцентрі є базар.
— Давай завтра поїдемо?
— Добре. Я люблю ходити базаром.
— У районі часом натрапиш на таке, чого в Києві не знайдеш.
— Авжеж.
Я не торкав твого тонкого тіла, але, не маючи тебе, я завжди мав тебе… Я вчив себе красі розчарування і журби…
— О, — сказала Софія, — я ж тобі забула прочитати одну цікаву річ.
Вона стала навколішки і дістала з торбинки кілька аркушів машинопису.
— Гороскоп. Японський!
І тут японці, подумав він. Коли людям немає про що розмовляти, вони починають читати гороскопи. Тим більше що там переважно самі лестощі, жодна характеристика не починається словами «кретин», «нездара», «невіглас», «злодій», «виродок», а навпаки: «талановитий», «схильний до мистецтва», «здібний до наук», «надійний товариш», «мужній», «чуйний» і т. д. — за тим принципом, що пишуться й офіційні службові характеристики чи провісницькі папірці, які витягають дресировані папуги або морські свинки із затертих ящичків на тих-таки базарах. Авжеж, компліменти теж продаються.
— Знаєш, хто ти? — спитала Софія.
— Близнюк.
— Та ні, за японським гороскопом ти кролик.
— Дуже приємно. А ти удав?
— Майже вгадав. Я — змія. Але слухай: кролики — талановиті індивідуалісти, у житті їм завжди щастить…
— Це правда. Особливо коли їм ціляють поміж вуха. Тоді довго не доводиться мучитись.
— Ні, ти слухай: кролики доброзичливі, стримані, мають бездоганний смак.
— До капусти і моркви.
— Вони викликають захоплення і довіру, їхні матеріальні справи ідуть успішно. Так шо тобі не доведеться повертати аванс, ти напишеш чудовий сценарій.
— Чудові сценарії нікому не потрібні, — сказав він.
— Далі: ці люди майже ніколи не втрачають самовладання, вони сумлінні, урівноважені, хоча й схильні до меланхолії. Усе правда, ні?
— Якщо викреслити меланхолію, то з такою характеристикою пустять навіть у туристичну подорож за кордон.
— Тепер слухай про змію. Тобі не цікаво?
— Читай, чого там.
— Ці люди складні, вони з народження наділені мудрістю. Фінансові справи у них (також) ідуть прекрасно.
— З таким чоловіком…
— Звичайно. Вони рішучі і цілеспрямовані, глибоко переживають свої невдачі. Зверху спокійні, хоч пристрасні натури, мають привабливу зовнішність, дещо вітряні, і це часто призводить до сімейних ускладнень… Хіба не так? — Софія задоволено дивилась на нього, ніби прочитала безвідмовне виправдання на своєму суді.
— Все правильно, — сказав він.
— От бач, — заховала гороскоп у торбинку і знову лягла, заплющила очі, прислухалась до пестощів сонця.
Під сонцем блищала річка, під сонцем у небі раділа ластівка, а десь далеко, не тут, народжувалася тиха сумна мелодія: то легіт-вітерець дув у суху очеретину.
До них зайшла баба Марфа, занесла горнятко молока і присіла на стільчику, з одвертою цікавістю приглядалася до Софії.
— Кажу Миколі, щоб узяв у мене козеня та й глядів, а він не хоче. Лінується, — лукавенько водила туди-сюди очима. — А ви шоб знали, шо немає на світі чистішої худібки за козу. Їсть тіки травичку та листячко. А як почує яку нечистоту, то обійде десятою дорогою, а пастись не буде, а то. Вони в мене такі. Надгризи скибочку кавуна, то воно вже після тебе не їстиме, носом крутить, їй-бо. Ти, дочко, надовго?