— Та де! Коли б то я встиг? Сергій змайстрував. — Казав, наче той Сергій був Миколиним сватом. — Він щороку новий тут вимощує. Навесні в льодохід крига ламає старого, от і доводиться робити все заново. Дерева у нас вистачає. Але ша! Як будемо бубоніти, то дідька лисого впіймаємо. Все, мовчок.
Він нажбурляв у воду пшоняної каші з макухою, і тремтячими від нетерплячки руками став розмотувати вудку, і, звичайно ж, загнав у штани гачка, посмикав, посмикав — не слухається, то Стах одірвав жилку і прив’язав нового, а того так і лишив у холоші.
— Не вилазиш — не треба, — сказав він гачкові і раптом верескнув: — Поклало, тягни!
Микола й сам бачив, як його поплавок плавно лягав на воду, підсік, вудлище пружно зігнулося. Підводив рибину до містка, а Стах уже вимахував підсакою, наче ловив у сачок метелика. Чималий підлящик, грамів чотириста, таки затріпотів у підсаці, але, дістаючи його, Стах звалив у воду відкриту коробку з черв’яками. Добре, що біля хати лишили ще одну, запаслися, то Стах збігав, приніс, та на цьому пригоди не скінчилися.
То він перекинув свою вудку навхрест через Миколину і так посплутував жилки, що сам чорт не заплутає, то забув закрити садок — і сріблястий фунтовий підлящик поплив собі пастися на глибину, та найкумедніша оказія сталась тоді, коли, замахуючись вудкою, як батогом, Стах і сам шубовснув у воду. Відсапуючись та відпльовуючись, він вибрався на берег, стояв мокрий як хлющ, приголомшений і жалюгідний, а побачивши, що Миколу душить сміх, сказав ображено:
— Це ти мене піхорнув. Розігнав усю рибу. — І пішов до хати перевдягатися, чвакаючи важкими ботфортами.
Тільки завдяки тому, що річка ця справді була щедрою, вони впорожні не зосталися. Під вечір пригодувався карась, брав часто, як у ставку, і Стах сказав, що це однієї весни у ближніх селах попроривало ставки і вся риба з повінню пішла у річку. Карась попадався чималий, нагуляний, з ікрою — вистачило на юшку і їм, і бабі Марфі, яка віддячила горнятком козиного молока.
Увечері, коли сиділи на подвір’ї біля багаття і ласували карасями, зайшов Сергій. Це був здоровенний молодий чолов’яга з хижим носом і добрими, як у дитини, очима. У ньому чулися впевнена сила та стримана прихована міць, од якої дужі чоловіки стають повільними і вайлуватими — усе в них повагом, неквапом. Сергій і говорив повільно, так ніби викочував слова зі своїх широких грудей.
Від юшки відмовився, сказав, що на рибу вже не може дивитися, а чарку випив охоче — цідив її теж поважно, не кривлячись, наче мед.
— Надовго? — спитав у Стаха.
— В неділю їду. А Микола побуде довше, якщо нудьга не заїсть.
— Одпуск?
— Та ні, взяв роботу з собою. Писатиме.
— А-а-а.
— Ти наглядай тут за ним. Щоб не вкрали.
— Буде порядок. У нас тільки сіті один в одного крадуть. Споконвіку крадуть. Так повелося.
— У нього сіток нема. Вудки та спінінг.
— Маєте, хлопці, терпіння, — похвалив Сергій. — А я не можу ото стільки висидіти.
— А місток щороку майструєш.
— Я пошти´ не ловлю з нього. Діло друге сіточка. Потрусив — і є. Тіки не думайте, що я на продаж ловлю. Нє. Це он Горобець, ти його, Сташку, знаєш, той да, той тяга на базар. І в тебе потягне, якщо лежить шось не так. Горобця стережись.
— Ти не лякай Миколу, — засміявся Стах.
— А чого йому боятися? Тіки шо — зразу до мене. Ніхто не зачепить. Це всі знають. Колись Горобець украв був у мене путанку, то тепер десятому заказуватиме.
— Нам’яв боки? — спитав Стах.
— Нє-е-е. Він старий чоловік, п’яничка, не з руки його бити.
— А що?
— Конфіскував у нього все браконьєрське імущество. Без суда і слєдствія, — повільно всміхався Сергій. — І шо — підеш поскаржишся у міліцію? Дулі. Це все ’дно, шо конфіскувати самогонний апарат. Мовчи та диш. Ну, сіті він, ясно, дістав нові, але мене тепер обминає десятою дорогою.
Темніло. Червонішав жар у багатті і кидав їм на обличчя мідні відсвіти.
— Я шо хотів спитати у тебе, Сташку, — знов обізвався Сергій. — Чи не думаєш ти продавати хату?
— Чого це?
— Ну, ти ж тут не живеш. Її вже давно б миші розточили, якби покійна тітка Оляна не обклала цеглою. Ходили тут якісь чужі люди, напитували, чи не продає хто хати. Можна взяти грубі гроші. Це в таких селах хати тепер хоч дурно бери, а в нас ні, у нас коло лісу і річки дорого.
— Отож-бо й воно, — сказав Стах. — Я ще й сам переїду сюди на старість. Отоді заживемо.
— А зараз чого не хочеш? Звик до теплого нужника? Чи до вареної ковбаси?
— Дівчат тут мало, — всміхнувся у вуса Стах.
— А-а-а. Ну, то діло друге. А мені хватає моєї. Це вже досі біга шукає, поки я тут сидю. Ну, та хай побігає, на те вона й жінка. Гарячішою буде.