Зойка щодо цього висловлювалася безжальним чином: «Да куда он пролезет, этот вшивый подснежник? Куда он пробьётся? Писатель. Сценарист. Оно даже имя своё грамотно написать не умеет, ёп-папало-ногу».
Було багато різноманітних «саш» та «вєнь», усі вони обіцяли допомогти пробитися. Кожен мав корисні зв’язки, дядя – оператор на «Мосфильмі», тьотя – гримерша на Одеський кіностудії, актори, режисери, провідні сценаристи, коханки провідних сценаристів та решта не менш впливових людей.
Наталя виставляла на стіл арахіс у цукрі, «Пікову даму», викладала посольську шинку, московську ковбаску, салямі, фігурно нарізала сир; у нашому домі завдяки Зойці завжди був коньяк та якісний портвейн, обов’язковий «Ризький бальзам», була й горілка, якраз на випадок голодних, ненажерливих приятелів Непотреба.
Зойка відразу відмовилася допомагати Непотребу (а він наполягав, щоб вона діставала різноманітні забаганки для «умаслення та підмазування» численних «саш», «вєнь» й інших зв’язкових), про що заявила Наталі, котра плакала та просила. Зойка заявила: «Чтоб я тебя такой больше никогда не видела, утрись, соплячка, не девка, а крольчиха красноглазая!»
Він забігав додому, приносячи на волоссі та одязі міцний цигарковий дим, Наталя бухикала, однак терпіла. Вона ще сподівалася, що все владнається. Звідки у нас, жінках, оселяються ті марні сподівання?
Одного разу їй зателефонувала котрась із «саш» та повідомила, що «Твой крутит с одной актрисулей, у неё столько связей! Ты не злись, киця, он хочет пробиться, а ты приземлённая, его не понимаешь. Кстати, чтоб ты там не думала, а у них всё серьёзно».
У них дійсно було серйозно й дуже, Непотріб підхопив трипер, додому він його не приніс тільки тому, що його перехопила Зойка та відправила у відповідний диспансер на Саксаганського до лікаря Кауфмана, котрий примовляв: «Главное, чтоб у вас ничего не отпало, остальное откачаем, оживим».
Зойка тишком-нишком змінила усю постільну білизну, рушники та халати. Наталя про все це дізналася постфактум.
Народжувала Наталя у першому пологовому, звичайно, під наглядом Зойчиних знайомих. Народжувала важко, з розривами, як не старалися цього уникнути акушери, але Славік мав 4 200 ваги та 55 сантиметрів зросту.
«Монументальне таке малятко», – сказав завідувач відділення у відповідь на Зойчине запитання, яке вийшло немовля.
Зойка відразу відкрила малятці книжку в Ощадному банку, щоб ощасливити наше дитятко на повноліття. Вона хотіла подарувати Наталі «жигуль» (на машину накопичувала вже давно, тримала на контролі черги, але собі купити не наважувалася), однак притримала коней. Мабуть, розуміла, що спочатку треба переправити в забуття Непотреба. І відчувала, що це не за горами.
З появою Славіка (до речі, ім’я він отримав на честь страстотерпця В’ячеслава Чеського, іменини якого святкувалися акурат 17 березня, Зойка спочатку запропонувала ім’я Павло (також були святці), але потім згадала нещасного Корабльова та змінила думку), Наталя закрила квартирну ресторацію – «саши» та «вєні» миттєво зникли.
Наталі подобався пафос цього імені. Слава! «Звучить наче салют у День Перемоги», – втомлено промовляла породілля.
Пологи Наталю добили, я чула, як вона говорила одній юній полохливій медсестричці:
– Чоловіки. Один ламає тобі целку, інший при народженні дориває решту, ось так і жити далі – як рвана кишеня.
Медсестричка джеркотіла:
– Ви не хвилюйтеся так, вам усе акуратненько там зашили, Іван Михайлович робить тонесенькі стежечки, ви й не помітите.
– Я туди не так часто лажу, щоб помічати, – зауважила Наталя.
Стосовно розриву з Непотребом Наталя прийняла рішення, коли зрозуміла, що її ангажують до проведення московської Олімпіади. Роботи намічалося багато, виглядати потрібно було першокласно: доглянутою, спокійною та щасливою. Якщо Славіка вона могла вгамувати та й віддати мені на піклування (у статусі бабусі я почувалася неймовірно щасливою), то чоловік залишався єдиним істотним фактором нервування.
Зойка сприяла швидкому розлученню, скориставшись зв’язками у суді.
Непотріб обурювався і говорив, що всі ми йому винні через загублені надії, принаймні у розмірі суми за чверть квартири. Він погрожував та носився як навіжений по знайомих «сашам» та «вєням» адвокатах, але зрештою зрозумів марність своїх надзусиль.
Нам телефонувала його матір, котра ридма ридала, вила й говорила, що ми зіпсували хлопчику життя, усі ми – хижі старі баби. Що хлопчик був вимушений жити в атмосфері нерозуміння, презирства та недовіри. Що ми нічого не дали йому, а хочемо забрати все, навіть дитину! Що ми не просто свині, а жолуді, й нам не зрозуміти тонких і довершених людей. «Он – Бо-о-о-о-г, вы не понимаете, он просто Бо-о-о-о-о-г. В него нужно верить, молиться, возрождать! А вы-ы-ы-ы? Распяли! О-о-о-о-отправили на Голго-о-о-о-о-фу, утопили в нечистотах унижений!»