Я не могла усього того чути, Наталя й не збиралася, а Зойка вислухала, щоб сказати традиційне: «Да пошла ты в жопу!»
На завершення цієї оперетки Непотріб заявив, що «так цього не залишить», натомість залишив все та всіх так, як є.
Коли Славік почав ставити осмислені запитання стосовно батька, Наталя проінформувала дитину (уже не знаю, що на неї найшло!), що його тато випадково полетів на небо з олімпійським ведмедиком. Славік із цієї маячні невідомо з якого дива запам’ятав: його батько – олімпійський ведмідь. Тепер хлопчик, коли ми в таксі зі знятої на літо дачі поверталися до Києва, голосно вітався зі встановленим на в’їзді ведмежатком: «Привіт, тату!» Ще не було такого таксиста, котрий після цього хоча б на мить не забував крутити кермо.
Після того як Наталя проявила себе з усіх можливих кращих боків у різних олімпійських справах, її робота почала приносити їй більше задоволення. І грошей. Вона потрапила до переліку обраних, достеменно цього не знала, однак позитивні зміни відчувалися.
Донька наче множилася. Одна Наталя щоденно проводила екскурсії Києвом для англомовних гостей української столиці. Інша Наталя перекладала американські детективи, бігала на пошту та надсилала рукописи до Молдови. Книжки виходили під її перекладацьким псевдонімом, Зойка збирала їх на окрему полицю шафи. Третя Наталя намагалася бути активною в семінарських та конференційних колах, вона старанно готувала промови, писала статті, не заради науки (наука її ніколи не цікавила), а задля того, щоб ім’я її було на слуху. Четверту Наталю віднайшла колишня репетиторка Жаннус, котра переконала мою доньку займатися репетиторством.
Жаннус звела Наталю з Бертою Франц, яка працювала репетитором німецької мови. Дівчата потоваришували й обмінювалися мовними знаннями, Наталка трохи вивчала німецьку, а Берта – набиралася англійської.
Донька вміла рахувати гроші, знала, скільки їй варто відкласти і на що, розуміла, скільки пустити на хазяювання, скільки законсервувати або поміняти у когось зі знайомих на валюту. Як вона не боялася того робити – не уявляю!
Зойка подарувала Наталі автомобіль, це був подарунок на честь народження сина. Наталя опиралася, однак машину взяла, бо мала всюди встигати, і сказала: «Зоєчка, на цьому все. Можеш мені дарувати нові сукні, модні паски, туфлі, приносити смачні продукти, але за це все я буду платити, я нікому не хочу бути винною».
Зойка лютувала: як це?! «Это ещё что за кони? Что за бздуры? Это мне за всё хорошее мокрыми трусами по морде? Ну, спасибо, дожилася, дождалася. Не, ты гляди, чего творит, ёп-папало-ногу. Зубы у ней поменялись, сиськи отросли! Взрослая стала. Платить она мне будет!»
Я її ледь вгамувала.
Однак Зойка й сама чудово розуміла, що Наталя та її рішення заслуговують на повагу. Допомагати мені та через мене їй – вона не припиняла. Інколи Наталя підводила брови (саме так робила й Зойка!) й запитувала мене:
– Що? Знову? От що з нею робити?
– Дякувати або робити вигляд, що все так і має бути, – усміхалася я. Мені легко було бути вдячною, але я не здогадувалася, наскільки це важкий тягар для доньки.
На відміну від Наталі, я закинула роботу та віддавала усі свої сили Славіку. Ось хто потребував мене понад усе. Я чекала на свою пенсію як на манну небесну. Звичайно, я й думки не припускала, що він піде до дитячого садка. Але з Наталею боротися було неможливо: «Дитину треба соціалізувати, ти його тільки розбещити можеш, він і без того, коли тебе бачить, уже рота відкриває та руки протягує: дайте-подайте, покладіть-розжуйте».
Тому Славік до дитячого садка пішов, попри весь мій опір.
На мій подив, онук не комизився і не плакав, він слухняно прокидався вранці, пив морквяний сік, котрий я йому готувала (Наталя бісилася та викидала випрані марлечки, у яких я відтискала сік, але мене це не зупиняло, я тільки посміювалася), або морс із журавлини, какао чи козине молоко, їв вівсяну кашку з подрібненими волоськими горіхами та цукровою пудрою, маленькі парові тефтельки чи два яєчка «в мішечок», зварені в рибній юшці. Я його вдягала, і він прямував до дитячого садка.
Я домовилася з нянечкою, що Славік приходить погодований, тому не треба його годувати, забирала ж його по обіді. Але Славік залюбки поглинав манну кашу та пив малиновий кисіль. І ще просив добавки.