– Перехідний у нього вік, я йому потрібна.
– А зачем ты нужна тринадцатилетнему пацану, а? Научишь его мужиков на пол да баб в койку валить? Больше его ничего сейчас не волнует. Сама ж говоришь – переходной возраст. Драчки и случки. Может, научишь? Может, я чего о тебе, корове Божьей, не знаю?
– Він набагато складніший та кращий, ніж ти про нього думаєш. У нього багато інтересів, крім драчок та дівчат.
– Знаешь, что я думаю? Я думаю, что Славик ни в одном кресле не усидит.
– Якого милого? Чого це він не всидить?
– А ты так заполировала его задницу, что он со всего соскользнёт. А потом насрёт тебе в душу, так и знай!
Я кинулася захищати мого хлопчика. Буде ще ця стара бруква говорити про нього різну гидоту!
Під час цієї сварки зайшла Наталя, котра послухала нас трохи, відійшла, зробила собі бутерброда, тепер слухала та жувала. Якою ж вона була гарненькою, очі блищали (ясно, що майор у ліжку від своїх обов’язків не відкошує, так хочеться, щоб була щасливою моя донечка), та й сказала:
– Мда. Знаєш, мамо, що Славко каже, коли його питають, ким він хоче стати?
– Льотчиком!
– Ні, не льотчиком. Бабусею, каже. Хочу бути бабусею, добре готувати й не ображати людей. Цікава чоловіча позиція, чи не так? Дякую, мамо, виховала. – І Наталя картинно вклонилася.
Покотилися сльози, це було образливо, я стільки сил поклала, так намагалася допомогти, не для того, щоб почути щось вдячне, але й не за тим, щоб мене принижували. Я зібралася, затамувала подих та пішла на балкон. Дихати повітрям, випустити сльози. Шкода, що не курю. Людина природніше виглядає на балконі, коли курить. Хтось сушив на балконах білизну, теліпалися на вітру простирадла, підштаники, футболки; а я сушила свої сльози.
Наступного вечора у двері подзвонили, я відкрила, на мене дивилася Зойка та симпатичний чоловік нашого віку. Зойку я ледь упізнала. Вишнева сукня, мереживні манжети та комірець, брошка – вишня під горлом, білі ажурні шкарпетки під туфельки з перетиночкою. Ти подивися, міс Галичина!
– Вітаю, Барбаро! Хай Бог помагає, – промовила вона до мене. Добре, що я нічого не жувала, інакше б вдавилася.
– Вітаю, пані. Слава Україні! – долучився до привітань чоловік, певно, це – «дядечко». Він поцілував мені руку. Боже мій, як давно мені не цілували руку…
– Г-г-г, – сказала я.
– Героям Слава! – допомогла мені Зойка. – Ти що, ластівко, про нас геть забула?
Богородице, я потрапила в одну з п’єс Карпенка-Карого. Матір Божа, заступниця, що мені з ними робити, я нічого не приготувала, крім славкових гарбузячих оладок. Добре, що серпень, були яблука, груші, пиріг із малиною, були горіхи, мед.
Я вибачилася і сказала, що була дуже заклопотана, переплутала години.
– Нічого, ви порядкуйте, хазяйнуйте, а я зроблю, як ваша ласка, кілька колів.
– Із чого? Осик у нас тут немає, хоча відьми стрічаються.
Зоя хрипло засміялася. Дядечко привітно усміхнувся та показав мені телефонну трубку, що він витягнув її з портфеля. Звідти ж він дістав вишню на коньяку, цитрини та мармулядні цукерки й пляшечку кленового сиропу. Трубка мені нагадала рацію майора Діденка.
– Це, пані Барбаро, мобільний телєфон, зараз хочу набрати коліжан, цебто зробити кілька колів.
– Кол – це англійською, має на увазі – дзвінки, у нього своєрідна мова, якщо ти ще не помітила, – зашипіла на мене Зойка. Зойка – великий знавець мов.
Я почала збирати на стіл, Зоя заявила, що ми постуємо. Виявляється, від себе вона принесла дерунів та вареники з капустою. Дядечко, котрого звали Іван Новак, від Зойки шаленів. Мені ця жінка також подобалася, вишукана пані, пристрасна, хазяйновита, доглянута. Єдине що, це була не Зойка. Хто завгодно, але не вона.
Я на пана Івана не справила належного враження. Звичайно, він не казав того прямо, але було помітно навіть такій непроникливій особі, як я.
Зойка злилася і все підштовхувала його до мене.
– Ви знаєте, Іванку, Барбара – дружина дисидента, поїхала за ним до Сибіру, він сидів за політику, а вона підтримувала його національні ідеї, її навіть катували тамтешні москальські вишльопки.
Ну як, скажіть мені, я могла при здоровому глузді потакати цій маячні? Я постійно виходила – щось вимити, на щось подивитися, то мені почувся дзвоник у двері, то ще щось. Але Зойка смиренно тягла пана за мною.
– Вона може принести багато користі товариству, саме такі люди потрібні у новій Верховній Раді, вона дбає за національні інтереси, вона – справжня берегиня, та ви ж самі все бачите, еге ж? Крім того, вона знаний фахівець із аграрних питань, вчена-біолог.