Нарешті Славік потішив вибагливу та прискіпливу Зойчину натуру (утім, це тривало трохи більше за мить), він повідомив, що збирається вчитися бізнесу. Нарешті, бо я непокоїлася, він рівно та добре вчився, однак особливої зацікавленості ні до чого не виявляв. Коливався, що обрати: Києво-Могилянську академію чи Торгівельно-економічний. Зойка пхикнула та сказала: обирати треба базар і починати «челночити». Десь років зо два, а вже потім піти кудись вчитися, якщо виникне така потреба. Славік сказав, що вчитися збирається не «купі-продай», а серйозному бізнесу. Зойка відповіла: «Чурбан ты неотёсанный, да весь наш сраный бизнес, ёп-папало-ногу, большой или малый, это купи-продай. Начинай с низов, познавай с азов. Сумеешь загнать народу хлеба и зрелищ, хоть вот жвачки, майки, свистульки да гондоны, народ тебя накормит и ублажит».
Славік базарних методів та настанов Зойки не сприймав. Вона покричала й десь пішла.
Наталя вже півроку працювала в посольстві України в Туреччині. «Роксолана! Все бусурманы будут смотреть на её талию и жопу и грезить – какой кирасывый кувшина!» – прокоментувала її місце роботи Зойка. На вибір сина Наталка не впливала, та й особливого інтересу до цього не виявляла. «Ма, ти дивися, щоб він якусь пегетешну до нас у хату не привів, оце єдине, що нас має турбувати. Ти ж його знаєш, чомусь він обов’язково навчиться, ставляться до нього усі нормально, не пропаде. Він майже нікого не дратує так, як, до прикладу, мене. Тримай у полі зору його баб, я дуже тебе прошу, якщо ти відмерлу пуповину десь знайшла та приживила до себе, велика ти наша вчена».
Славік вступив до торгівельного, правил академії він злякався, таким уже був. Шукав місток для себе ширший, можливо, тому, що з дитинства кремезний, можливо, – не вірив у себе та непокоївся через цю нестачу віри.
Зойка все ще годувалася з «китайського шляху», але думала про майбутнє. Вона потроху втрачала накопичені гроші, що її дратувало, Зойка була істотою калитчиною. Банківські ігри не розуміла, а все, що не розуміла, – її дратувало (тому Зойка ніколи не любила чуттєвої поезії). Свої гроші вона розсилала на різні поштамти обласних центрів, де вони чекали на неї у цінних бандеролях у спеціально відкритих скринях. Певну суму завжди зберігала вдома, у подушках. Ще Зойка відкрила невеличку фірму, котра займалася приготуванням офісних обідів, тоді цей бізнес поки не мав іноземної назви «кетерінг».
Зойка матюкала усі фіскальні служби, котрі звала «смоктальними», а одного разу замовила у кількох церквах поминальний молебінь для усієї податкової служби країни.
Тільки вона та Наталя вміли бачити не лише свою перспективу, а й щось значно ширше, а я жила Славіком, його теперішнім та минулим, Славік же існував сьогоднішнім днем, але витягував, витискав із цього дня все: сік, макуху, кісточки, шкірку. Зрештою, він був сином своєї матері. Опанував комп’ютер, почав займатися з Наталчиною подругою німецькою мовою. Пішов на курси аудиту.
Мене непокоїло серце. Коли Зойка про це дізналася, кілька разів винюхавши валокордин, то затягала мене по літері «с» своєї старої записної книжечки, вклала мене у Стражеска й заборонила нервувати. Сама вона вигадала для мене панацею, домовлялася з постачальниками із Сочі, відпоювала свіжим гранатовим соком, годувала хурмою та робила різні суміші з кураги.
Славік тим часом добре вчився, не вештався клубами, як свиня не напивався, приходив після восьмої вечора, завжди вечеряв удома і, на погляд Зойки, поводився нестерпно нудно та навіть підозріло. Що ще більше її розлютило (хоча б мало порадувати), що Славік влаштувався працювати, займався логістикою (щоб воно там не означало). Зойка знала, що це, але мені розповідала: він має справу з глистами. Вона й звала це у своїй знущальній манері: «Логлистика».
– Напрягает меня это. Такой он весь гладенький, славненький, ровненький, что начинает укачивать.
– Синдром закачування, навпаки, відбувається через нерівності, швидкість та рвучкість.
– Какая ты умная, нить соплежуйная. Тогда ещё хуже – тогда просто тошнит, аж выворачивает. Что-то тут не то, я тебе говорю.
– Слухай, нам так спокійніше, погодься, і Наталі теж.
– Нет! У каждого пацана в этом возрасте зреет гнойник, и вот если его вовремя не проколоть, не выпустить из него эту дрянь, оно потом заразит всю кровь, помяни моё слово. Детскими болезнями надобно болеть в детстве!
Коли Славік вкотре прийшов до мене у лікарню, приніс смаколики та ліки, я запитала, чого він такий сумирний, чого не гуляє з друзями, чого у нього немає дівчини, захоплень.