Насувалося нове сторіччя. Їй-бо, не вірила, що колись доживу, у сорокових роках навіть не думала про те, що буде двадцять перше століття. Я й фантастику почала читати, коли повернулася із Сибіру до Києва, почала ходити в бібліотеки, відкривати для себе Азімова, Стругацьких, Бєляєва, Єфремова, Бредбері, Гібсона, Гаррісона, Шеллі. Моїм улюбленцем став Станіслав Лем, це була ледь не єдина фантастика, котра мене розчулювала, я виплакувала ніжність та жаль. Я вірила у те, що ми зможемо чути гомін рослин, бо вони з нами давно говорили, вірила, що з кранів тектиме мінеральна вода, що до нас прилетять інопланетяни, які клонують, може, не людей, але собак; що НЛО будуть пурхати небом. Я приймала усі неймовірні, безглузді та прекрасні вірогідності, наукові теорії, змови та світові перебудови; просто не вірила, що я, Варвара, доживу до цих часів.
Зойка подібним ніколи не переймалася, фантастику вона називала «казками для бідних або нероб». Погортавши одну з книжок Лема, вона пожувала щось і вимовила: «Кой хрен столько всего понаписывать и не указать, сколько будут стоить зерновые и водка? Да нормальные люди так ни в жизнь не уразумеют, к чему им готовиться!»
2001 року мені виповнялося сімдесят три, за цей час Наталя повернулася з кількох закордонь. Вона припинила «роксолянити», попрацювала в Польщі, а тепер, украй незадоволена, повернулася до рідного міністерства, котре продовжувало платити копійки, але примушувало тримати марку. Вона ні з ким не зустрічалася, хоча я вважала, що в її віці – Наталі йшов сорок третій рік – жінка б мала бути заміжньою або зустрічатися з чоловіком, тим паче, така вродлива, як моя донька. Однак Наталя мовчки дивилася на мене, погляд її все обважнювався, і всі мої тривоги, усі сподівання та запитання, що вже, було, розправили крильця, затовкувалися всередину, щоб вмерти там нерозвиненими лялечками.
Зойка на цей час конструювала план, як позбутися Славіка. А саме, як виштовхнути «малюка» з нашого родинного гніздечка. Він закінчив навчання, однак вступив ще до одного навчального закладу, щоб отримувати якесь незрозуміле «МБА». Зойка глузувала:
– Ти вже отримав своє МБА, і ма, і ба, усі коло тебе крутяться.
– Тьотю Зоє, а ви що, російську забули? – озивався Славік.
– Не твоё дело. Вот ты на немцев пашешь, а они нашу землю кровью заливали, а ты с ними на сю-сю шпрекаешь, а немецкий – язык гестапо.
– Сю-сю, тьотю Зоїчко, то до японців. А німецька – мова Ніцше. Взагалі, якщо так міркувати, як ви зараз продемонстрували, то російська – мова розстрілів.
– Ну так да! Не без этого. И правильно. Чтоб неповадно было разным сукам, ёп-пап-п-пал-ло-ногу. Пли и всё!»
Із Зойкою неможливо було сперечатися на будь-які політичні теми, вона зазвичай вивертала на тебе стільки безглуздої інформації, доходила до таких висновків, що ти швидше би збожеволів, ніж продовжував із нею спілкуватися.
– А українська тоді яка? – провокував далі Зойку Славік, котрий поки не здогадувався, що Зойка планує його виселення.
– А українська, синку, розкладається перед тобою Чумацьким шляхом, срібним та небесним, праворуч гарнезна відьма на мітлі летить, соловейки, краплі дощові, соковиті вишні, ліворуч – гівно коров’яче, пір’я, прокльони та тополиний, падла, пух, а ти дивишся, зачарований, і не збагнеш, нащо тобі показали усю цю красу, що праворуч, та всю гидотню, що ліворуч, краще б гроші рахувати навчили. – Тут Зойка підморгувала, наче весело, однак помітно було, що вона сльозить.
Зойка – унікальна, одного разу вона попросила Славіка намножити у кількості зо дві пачки паперу текст Гімну України. Тоді почала свої стадіонні походи, роздавала надрукований гімн уболівальникам, щоб вони співали, не ганьбилися й підтримували збірну.
Смішно було, коли під час проходження в Україні Євро 2012 Зойка занепокоїлася тим, що іспанці не співають свій гімн, почала шукати слова і якісь знайшла, Славік ледь устигнув відреагувати та сказати нашій турботниці, що іспанський гімн наразі мовчазний. «Вот. Кстати, нация, привыкшая болтать, специально убрала слова из гимна, чтоб трошки передохнуть».
Зойчині втручання у громадське життя країни вирізнялися оригінальністю, вона влазила у будь-яку мітингову юрбу, викрикувала все, що заманеться, і почувалася щасливою. Утім, вона не забувала влаштовувати розбірки з мітингувальниками. «Чего ты припёрлась переть на НАТО? Вот оно тебе надо? Бабка против НАТО, кому сказать, ёп-папало-ногу. Вот они, наверно, уссались все. Картошку иди сажай! Чего всю зиму жрать будете? Картошку за тебя никакое НАТО не посадит».