– Я сегодня утром увидела Людку-стиралку, она в моём доме живёт, как оказалось, Тарасович вчера вспомнил и доложил. Разрослась, шире некуда, говорит, дважды замужем была, мужей своих или обжирала, или вообще сожрала, точно тебе говорю. Сейчас разведена, бизнесом занимается, джипяра у ней, вся в золоте, про Славика спрашивала, чего он и как. Давно не видела. Так что это не она. Если ты о ней вдруг ночью думала.
– Мене лихоманить. Ох, недовго вже чекати залишилося, зараз він прийде їсти, у нього в шлунок вмонтовано годинника та будильника.
– Лучше бы в голову это всё себе вмонтировал, ленивое чудище. А ты – известная жопотруска, закажи себе суп с фасолью, стоит столько, будто эту фасоль колибри опыляли.
– Навіщо мені цей суп? Я не люблю квасолю, від неї обдимає.
– Во-во! Пробздишься – тебя сразу и попустит, страх выйдет, на человека будешь похожа, вон официант на тебя как смотрит, вилку два раза уронил, нож – чуть полчлена не срезал. Думает, сейчас она тут у нас и помрёт, а мне возись потом с труповозками.
Під час цієї світської балаканини зайшов Славік, озирнувся, нікого не побачив, на нас уваги не звернув. Пріорітет старості в тому, що усі старі для молодих на одне лице, навіть ті, що готують для тебе грушево-горіховий пиріг. Я засльозилася, стало прикро. Зойка відразу наступила мені на ногу, я заквилила, кістка різонула болем.
– Рот закрой, сучка! – пожаліла мене Зойка.
Славіка офіціанти знали, він навіть у меню не дивився, замовив собі обід. Мене це втішило, не все так страшно, якщо мій хлопчик може їсти.
А потім ми побачили її, Зойка аж скривилася, я її розумію, адже нашим супротивником була не навісна Тася – до Славіка рішучо підійшла Віка Петрова. Чорт її забирай, звідки воно вилізло? Тася виявилася не просто ким завгодно, вона обрала жахливезне втілення – Віка Петрова, Матір Божа, заступнице, ми ж тоді ледве здихалися її. «Ого, ё-ё-ёп-папало-ногу», – донеслося з боку Зойки.
Ми не чули, про що вони говорять, – сиділи в іншій залі, але видно нам було все.
– Думали, что идём в театр, а пришли на балет, – прокоментувала Зойка.
Віка Петрова жестикулювала, окремі голосні долітали до наших вух, помітно було, що Славік не в захваті від цієї бесіди. Раптом з’явився звук.
– Як ти не розумієш, саме зараз я не можу тобі допомогти. Та й зрештою, чого б я мав це робити? – Виявляється, коли Славік встає, ми починаємо його чути.
– Слушай, а что, это так сложно? Ну, скажи своим тёткам, что нужно меня поддержать. Пару вечеров, чтоб этот хмырь понимал, что я не в общаге живу, что у меня нормальная семья, брат – бизнесмен, тётушки приличные, опять же. Ти что думаеш, если б у меня был другой вариант, я бы к тебе обратилась? Да сто лет ты мне снился, козёл.
Віка Петрова супроводила ці слова дзвінким ляпасом, вона також встала, висока, струнка у чорній короткій сукні, у чорних замшевих чоботах на платформі, майже така на зріст, як і Славік.
– Приличные тётушки – это мы, что ль? Спасибочки. А про козла – справедливо. Она что, в трауре? Или попробовала элегантно одеться? – прокоментувала почуте та побачене егоцентрична Зойка, котра щоразу першою вихоплювала саме ту інформацію, що стосувалася її персони.
– Я хочу одружитися, я тобі сказав, і збираюся саме із цими «прілічними тётушками» та з мамою знайомити Аллочку. У мене це серйозно, а ти – тупо звалити за кордон хочеш. Я Аллі не брешу, вона прекрасно знає, що сестри у мене немає. Як і брата. Це я про всяк випадок тобі кажу, щоб ти не вигадала ще щось «геніальне». Що ти – мій брат, який змінив стать.
Я зойкнула, як почула, що він одружується, моє зойкання завжди оживляло Зойку, бо вона думала, що я звертаюся до неї. Власне, так воно і було. Не встигла я нічого додати, як Зойка подала голосовий сигнал. Здається, у мультиплікації про Мауглі саме так слон сповіщав про те, що у джунглі йде страшенна посуха. Зрозуміло, Славік повернув голову – подивитися, хто так реве, і впізнав нас.
– Ба? Тьотя Зоєчка? Що ви тут робите?
– Чекаємо випускників, – бовкнула я.
– М-м-м-м-м. Чиїх?
– Да хоть каких-нибудь. Хотели развеяться. Та неважно. Они не пришли. Зато вот мы увидели вас, надо же, какая неожиданная радость! – Зойка майстерно вміла переводити стрілки. На всіх годинниках, справжніх та уявних. Віка Петрова кинулася в атаку.
– Зоечка Никитишна, Варвара Сергеевна, как же я рада снова вас видеть! Ещё и живыми! Мне очень нужно с вами поговорить.
– Вітаю, пані Вікторіє. Слава Ісусу! Як ся маєте? – озвалася мстива та живуча Зойчина натура.
– Героям Слава. Хай Бог помагає, – Віка Петрова була з породи міцних горішків та ще міцніших іклів.