– Посидьмо, ви ж не попоїли як слід, а я вам розповім свою драму.
– Це без мене. Мені треба на роботу. Петрова, облиш моїх старих. Іди геть. Усе.
– Тоді ти не залишаєш мені вибору, можеш не сумніватися, що ця Алла про тебе буде знати таке, про що ти зараз навіть не здогадуєшся.
– Стерво.
– Теж мені новина. Слинько.
– То, что он – слинько, тоже не новость. Иди, Славушка. Мы с ней покалякаем самую малость. Из старушечьего любопытства.
Так Славік укотре самоусунувся, от вміє він утікати від проблем (і так, це, безперечно, моя провина).
Віка Петрова розповіла свою історію: із майором, на котрого вона проміняла Славіка, у неї не склалося, вірніше, спочатку начебто все було добре, а потім вона збагнула, що він жадібний і хоче сина. А Віка Петрова після трьох абортів мала сумнів, що вийме йому сина та на пузо покладе.
Після майора з нею трапилися інші яскраві історії. Якби Віка Петрова була художником – усі вони поглинулися б одним пурпуровим мазком. Та ще два аборти. Так чи інакше, вітчизняні мужики Петрову розчарували, можливо, здалися дуже плодючими, тому вона почала вивчати закордонні ринки. Там також не все було тихо й гладенько, але зараз вона знайшла цілком принадну кандидатуру. Голландця Йооста Ван Лоо. Зойка на це зауважила, що звучить він як китайоза, немилозвучне якесь ім’я. Йооста працює ювеліром (як Зойчин покійний Наум Львович, царство йому небесне, ласку Богородиці під світлу голівоньку), захоплюється мистецтвом, чудово знає англійську та російську мови, виступає актором-аматором у невеличкому театрику, де часто ставлять російську драматургічну класику.
– «За двома зайцями» нехай поставлять. Ти Проньку гратимеш. Але нехай назвуть це «За двома тюльпанами» чи «За трьома оселедцями», щоб їхні бусурмани зрозуміли, – порадила Зойка.
Чим мене завжди вражала Віка Петрова, так це тим, що у голові її було сито, котре пропускало до її мозку тільки те, що здавалося важливим виключно для Віки Петрової, аналогічне сито мала й Зойка. Тому Віка Петрова її явно інтригувала, я чула, як потріскують Зойчини кістки – вірна ознака того, що в організмі полихає пожежа, а Зойка підкидає туди галузки, мружиться та гріється, немов старий пес.
– Ми ж тобі нащо? Від Славіка чого хочеш? – запитала я, бо бачила, що Зойка хоче пригод, а це означає тільки одне: Віку Петрову в її авантюрі вона підтримає, отже, мені варто готуватися до гіршого.
– Розумієте, він нарешті прилітає у Київ, мій Йооста. Раніше ми тільки по скайпу спілкувалися, а мені й привести його нема куди. Моя мати померла, батько десь спивається. Та і в Росії він, ну ви знаєте. А я живу в общазі, кімната у мене така занедбана, наче там не гарна дівчина живе, а пияки з тарганами. У мене життя бурлаки, живу за сигналом, у шафі, крім форми, мало що є. Прокидаюся, йду на службу, повертаюся, розігріваю сосиску, жую, ковтаю чай, падаю спати. Ось ця сукня, що на мені, також уніформа: для побачень, похорон та весілля. І сплю як мужик, рівнесенько, ані ногу під себе не підтягую, а раніше ж підтягувала, зародком також не вкладаюся на правий бік, хіба що руки можу розкинути. Я ж не через спрагу збагатитися за ним іду, я хочу нормального чоловіка, нормального життя, так, я хочу достатку, але це похідне. Поїхати хочу звідси, жінкою бажаю себе відчути, набридло мені жити та поводитися наче мужик, тільки з цицьками.
Вражаюча промова.
– Але чого тобі треба від нас, хитра ти мавпа? – озвалася Зойка.
– Родини. Усього-на-всього – нормальної родини. Я сказала, що після розлучення чоловік забрав у мене все, тож я повернулася у рідний дім, живу у брата, бабусі та бабусиної сестри.
– І коли він приїздить? – приречено зітхнула я.
– За тиждень. У неділю. Але ж мені треба якось у вас обжитися. Можна я в суботу заїду? Я жити не буду, тільки речі свої залишу, розставлю, щоб в очі не кидалося – наче мене тут немає, кілька портретів у фоторамках, щоб не сприймалася як зайда. Він погостює день, а потім ми їдемо до Львова, потім – відпочивати до Ялти, хочу Батьківщину свою показати.
– Чого ж тоді батька під парканом не показати? Волгу, у Сочі якраз до Олімпіади готуються, – Зойка не була б Зойкою, якби не копнула Петрову.
– Ех, тітонько Зоєчко, Батьківщина вона ж не там, де твій батько під ногами валяється, Батьківщина навіть не там, де ти ходити навчилася, Батьківщина там, де ти на ноги встала. Хіба ні?
Я розчулилася. Помітно, що людина працює в МЧС або просто хвацька з народження, відразу цуп нас за роги і вже поганяє, реакція вражаюча, дивно, що вона посухи, землетруси та повені не зупиняє й не давить у зародку.