Віка Петрова того не знала, однак інтуїція у неї розвинута добре, вона також непокоїлася і час від часу кидала погляд на набурмосену Зойку. Славік точно знав, що зараз щось буде, він сидів і усміхався. Я помітила: Зойка посилено думає, шкода, що вона майже нічого не знала про Голландію, Зойку не цікавили країни, із котрих вона не мала хоча б «малий гешефт». Можливо, на Зойчиному глобусі їх навіть не існувало. Вона тужила.
Саме в момент, коли хтось задзвонив у наші двері, а Славік підхопився, щоб відкрити, Зойка видала:
– Сыр ваш, голландский, у нас в Пирятине делают, так сущее говно!
На словах «сущее говно» до кімнати зайшли незнайомець середнього віку та чарівна юна незнайомка. Мені вона відразу сподобалася, Зойка не вірить, що є люди, котрі випромінюють світло («Светятся только облучённые»), вона принаймні такого не бачить, а я бачу. Від цієї незнайомої дівчини, від її хвилястого каштанового волосся, худенької, але округлої фігурки йшло світло, вона явно була короткозорою, однак окулярів не носила, вглядалася в усіх нас без напруження, лише з бажанням побачити.
Незнайомець сердито глянув на Зойку і сказав:
– Ми ще не настільки знайомі, щоб ви робили такі ґрунтовні висновки.
Зойка борги по собі не залишала:
– Говно всегда к деньгам.
– Славко, може, ти нас познайомиш? – усе-таки я була господинею цього дому.
– А, так. Ба, це – Аллочка, моя дівчина, а це – Олександр Миколайович, її батько. Це – моя бабуся, Варвара Сергіївна.
Я сказала, що мені дуже приємно. Зойка ніколи не говорила, що їй приємно, бо приємності вона не відчувала, кожне знайомство, якщо воно не відтворювалося в записній книжечці в дужках або не зароджувалося в дружніх суперечках та посиденьках, її дратувало.
– Це – моя тітонька Зоєчка Микитівна, а це – Віка, моя е-е-е-е… сестра та її наречений, пан Йооста. Він із Нідерландів.
– У них там сыр – сущее говно, – наполягала на своєму Зоя, непримиренна з тим, що Йооста перший раз її не почув. Але він не почув і цього разу.
Йооста поручкався з Олександром Миколайовичем та його донькою і сказав, що страшенно радий такому входженню у велику родину.
– Сестра? – розгублено запитала Аллочка, вона очей не могла відвести від Віки Петрової. – Я не знала, що у тебе є сестра.
– Я також не завжди про це знав, – буркнув Славік.
Ми не чули, як повернулася Наталя. Ми думали, що вона повертається наступного місяця, але жорстоко помилялися. Ось і вона. Трохи погладшала в талії. Зачіска каре, дорожні джинси, сливовий джемпер із гарним викотом. Вона не дивиться ні на кого, крім Аллиного батька, та промовляє:
– Так. Ясно. Яке славетне товариство. А ти що тут забув, щур?
Якщо Наталя буває емоційною, то це виключно агресивні емоції. Утім, називати батька нареченої свого сина щуром, навіть після Зойчиного «гівна» – це забагато.
Наталя впізнала Віку Петрову, однак збагнути, що вона тут робить, не могла, як і вирахувати, ким доводиться юна дівчина, яка тримає під руку щура, і що тут робить сам щур.
– Ма, це – Алла, моя наречена, а це – Віка, моя сестра, думаю, що ти її не впізнала, так давно не бачила, – Славіку було зле. Не знаю, що відчувають люди, крокуючи на ешафот, у Славіка почалося внутрішнє метушіння, нічого він не хотів сильніше, ніж втекти куди подалі від перебігу цих подій.
– Наталю Олексіївно, оце так сюрприз. Не знав, що В’ячеслав ваш син, але про наявність у вас доньки вперше чую, хоча що-що, а біографію вашу перечитував кілька разів, – висловився батько Аллочки.
Наталя махнула Славіку, кинула рятівний круг, попросила принести їй стілець.
– А це не моя донька, Щур, це – донька мого чоловіка, батька Славіка.
– О, – відреагував Олександр Миколайович.
– Ма, я бачу, що ти смикаєшся, він щур, звичайно, у багатьох розуміннях, але передовсім це його прізвище. Такий собі Сашко Щур до ваших послуг, – Наталя виявила спостережливість, вирішила мене заспокоїти.
– А вони хіба не однолітки? – продовжував допит Щур, вказуючи на Віку та Славіка.
– Однолітки, – підтвердила його версію Наталя. – Бач, я відбила свого чоловіка у матері Віки, коли вона була нею, Вікою, вагітна, не завжди я залишалася такою розмазнею, щоб вкладатися на спину, вмирати й дозволяти по собі топтатися.
Я вирішила, що треба розрядити обстановку, тому лагідно подивилася на Аллочку, сказала, що вона – красуня (бо так, їй-богу, й було), і запросила присісти біля мене.
– Чим ти займаєшся? Нам Славік нічого не розповідав.
– Я працюю в одній міжнародній організації, навіть не знаю, як пояснити, чим я там займаюся, воно не дається до зрозумілих пояснень.