– Что, просто жопу весь день просиживаешь? – Зоя у своєму репертуарі.
– Ні, не весь день. Я часто їжджу у відрядження та і взагалі ходжу. – Аллочка – молодець. – Я закінчила факультет міжнародного права, – продовжувала дівчина.
– Туда поступают только затем, чтоб родителей от важности разорвало, – невгамовна Зоя Микитівна.
– Знаєте, дешевше бомбу підкласти, – спокійно дала відсіч Аллочка. Але я не полишала намір змінити тему.
– Алла – яке життєрадісне, привітне, жіночне ім’я, – поділилася своїми враженнями.
– Да, Варвара. Не то, что твоё. Как будто кукушата жрать просят. Имя, которое орут птенцы, кукушата-орлята.
Славік засміявся, Йооста також зайшовся у реготі, що мене розлютило.
– А твоє, Зоє, таке ім’я, наче хтось комара прихлопнув. Зззззз-оййй-ййя.
– О, гляди на неё. Ты вставила челюсть? То-то я смотрю, неужто зубы появилися, откуда бы.
Наталя тим часом не відволікалася на наші розмови.
– Ма, пам’ятаєш період був, ви із Зоєчкою боялися, що я спиваюся? Можете помилуватися, через кого то все відбувалося, ось він, у всій своїй шаленій красі – Щур.
– Тату, у вас були стосунки? Чого ти мені не сказав? Славіку, ну, а ти чого мовчав?
– Я не знав! – вибухнув Славік.
– Не було у нас ніяких стосунків, – обурився Щур.
– Драма! Это есть прекрасная драма! Настоящий, крепкий, русский! – екзальтовано промовив Йооста.
– Ми – українці, – повернула до нього голову Наталя.
– Це ще драматичніше, – додав Щур.
Наталя почала пригадувати, як Щур все зробив для того, щоб вона не поїхала за кордон, як він протискував туди свого помічника, як нашіптував про неї різні мерзоти, як наполягав, що на посаді військового аташе краще виглядає чоловік.
– Ти взагалі уявляєш, як у нашому сраному міністерстві важко пробитися жінці? Будь-яка потолоч, навіть із дитячим пістолетиком у трусах, має перевагу.
– Наталю, я не в курсі, що знаходиться у твоїх трусах, але мені здається, що там – гармата.
– А ти уявляєш, як це неприродно ходити з гарматою в трусах? І подумай, чим мені довелося пожертвувати заради кар’єри, подумай, на що довелося піти?
– А чем ты жертвовала? – виявила зацікавленість Зойка. – Ты всегда делала то, что хочешь. Ты даже на диете никогда не сидела.
– Зоєчка, а ти впевнена у цьому? Що я завжди робила все, що хочу?
– Это, я так понимаю, ты намекаешь на то, что хотела с чурбаном этим ленивым сидеть дома, сопли ему вытирать, жопу подтирать, костюм мухомора на Новый год пошить, такого ты хотела, да? Ты хотела быть Варкой, что ли? Надо же.
– Ні! Я хотіла, щоб цінувалися мої знання, щоб мене поважали, а не обговорювали форму моїх сідниць. Щоб мене сприймали як жінку.
– Не пойму, чего ты бесишься: если их интересовала твоя жопа, они и воспринимали тебя как женщину, можешь не сомневаться.
На цих словах Зойки Щур почав реготати та нарешті всівся за стіл і змолотив кілька пиріжечків. І на здоров’я. Люблю, коли у чоловіків гарний апетит. Мені було шкода доню, я розуміла, про що вона каже, але також усвідомлювала, що вона навмисно перебільшує, розставляє спекулятивні акценти та й загалом поводиться як колишня Славкова маніпулянтка Тася, чим би вона тепер не займалася й де б не була.
Наталя нарешті помітила, що стоїть сама, по центру кімнати, наче новорічна ялинка на майдані, звернула увагу, що на принесений Славіком стілець всівся ненависний Щур і почав наминати пиріжки її мами, що Зоєчка, за котру вона готова була душу не тільки продати, а продати зі знижкою, її зрадила, тому вона обізвала нас усіх нецензурно й пішла курити на балкон.
– Віко, а чим займається ваш зі Славком батько? – запитав Щур, котрий вирішив, раз потрапив у гості, хоч і незванцем, то треба їсти, тому наклав собі на тарелю все, до чого міг дотягнутися.
– Він у Росії. Валяється під парканом, – перейшла на українську Зойка.
– Тітонько Зоєчко, ну навіщо ви так? Він – сценарист, дійсно, п’є, але творчі натури часто розслабляються саме так. – Віка Петрова демонструвала непересічну пам’ять, навіть я забула, що мій колишній зять робив вигляд, наче займається саме цим.
Йооста напружував слух, щоб розібратися у мові.
– Он расслабляется, чтоб не напрягаться, – додала пояснень Зоя.
– Это система Станиславский? – поцікавився Йооста.
– Не. Это система Забухало-Похмелевский, – скривила вуста в усмішці Зойка.
Віка Петрова закотила очі.
Я тримала за руку Аллочку, боялася, що вона не витримає та дремене геть. Бідна дитинка – потрапити у такий гармидер. Долоня її була м’якою та сухенькою, вона не боялася й не переживала, взагалі вона навіть не дослухалася до розмов, а роздивлялася букет айстр, бузкових, синьо-пурпурових, червоно-багряних, білих та ніжно-золотавих, що ним було прикрашено стіл. Час від часу вона ніжно дивилася на Славіка, мені ставало від цього щемко, і раптом я збагнула, що наречена мого онука – вагітна.