Зараз Славіку запропонували народжувати разом із Аллочкою. Певно, вирішили, якщо він навчився тужитися та дихати, то повинен впоратися і з пологами. Славік категорично не хотів цього (я не сумнівалася в його боягузтві, з іншого боку – це була не його атака, він міг відсиджуватися на зручненькому стільчику і прийняти на руки те, що залишиться після бойовища – доньку). Він сказав, що боїться крові. Аллочка тільки зітхнула.
– Я можу тебе підтримати, – тихо запропонувала себе я.
– Ну ні, хай знає і відчуває, що він мене кинув, – і я зрозуміла, що маніпуляціям Тасі далеко до ніжної Алли, котра заводила спеціальний пульт для Славіка з усіма необхідними для комфортного життя кнопками.
Правду кажуть, якою б не була бабуся, але якщо хлопцю не вистачатиме матері, за дружину він візьме ту, котра нагадує матір, однак приділяє йому увагу, цікавиться його життям, карає та заохочує до усього, чого він був позбавлений у дитинстві та юності. Певно, так влаштовані чоловіки, можливо, й ми, жінки, мені важко судити, бо я не знала свого батька, майже не знала свого чоловіка і ледве пам’ятаю матір. Чого мені не вистачало у цьому житті? Мабуть, практичності, рішучості, твердості, цілеспрямованості (хоча наче все це у мені було, можливо, не у тій кількості, адже живуть якось люди з меншою кількістю гемоглобіну в крові, інколи почуваються недобре, але у цілому можуть витримати все, ось так і я, цілком здатна жити з мінімумом практичності, особливо якщо цією практичністю з тобою готова поділитися інша людина). Зойка. Стара бруква, ёп-п-папа-л-ло-ногу. До речі, цій примовці її навчив один північний рибалка, нічого після нього не залишилося, ні імені, ні фотографії, тільки ось це: «ёп-папало-ногу»!
Нам стільки років, що у те неможливо повірити навіть тоді, коли роздивляєшся себе в люстро. Бо ми там бачимо незнайомців. Колись я починала збирати некрологи, котрі стосувалися моїх відомих однолітків (акторів, режисерів, спортсменів, політиків – тих, ким цікавиться наша преса), які хворіли та йшли. Вони йшли, а я залишалася з усвідомленням того, що незабаром піду і я. Зойка знайшла цю папку і довго мене сварила, як тільки не називала. «Я готова терпеть в твоём доме эти божьи твои цветочки, тьфу, но не собираюсь терпеть тут филиял Новодевичьего кладбища! Убери немедленно! Чего удумала, ёп-папало-ногу».
Чи боюсь я смерті? Так. Я така прихилиста людина, чим довше живеш – тим важче прощатися із цим будинком, Наталею, Славіком, Зойкою (не уявляю, як можна жити деінде без Зоєчки?). Я поливала квіти, на мить заплющила очі й подумала, що ось так колись хтось поливатиме і мене…
Дзвінок.
– Ты? Погляди, кто за твоим окном с лейкой вместо головы прохаживается! Дрыхла небось? Писюха у нас родилась! 3 400, 53 сантиметра. Чего у тебя с мобилкой? Наташка дозвониться никак не может. Короче, ты покудахтай и вызывай такси, сейчас к тебе подойду и поедем в роддом.
Таксі я викликала, однак перед тим до мене додзвонився Славік:
– Ба, слухай, а у мене донька!
– Вітаю, мій соколику, як ти? Як Аллочка?
– Та все добре, лікарі кажуть, без ускладнень, утрьох чекаємо на вас. Щур із мамою вже їдуть.
– Ми із Зоєчкою також вирушаємо, тобі чаю міцного трав’яного привезти?
– Звичайно, привозь! Клас! Ще б молочка з цукриком. Ба, тут така справа. Ми з Аллою подумали, ми хочемо назвати малу Зоєю, Зойченятком. Ти ж не образишся, га, ба? Щур перевірив в Інтернеті, нині й іменини!
Він усе запитував, чи я не ображуся, а я не могла відповісти, бо такий уже мій організм – я або посміхаюся, або розмовляю. Звичайно, що сьогодні іменини Зойки, тому ще вранці, не зважаючи ні на що, я намастила кремом коржі Зойчиного улюбленого медового торта з мигдальними горішками, який випікала поночі, допомагаючи своєму безсонню взяти черговий раунд у сну.
Я визирнула у вікно, побачила Зойку ще здаля – зараз, позбувшись катаракти, я напрочуд добре її бачила (свят-свят-свят!). Ось вона повернулася до двірника, Миколи Тарасовича, свого довічного суперечника й приятеля, показала йому дулю, певно, попросив «гривночку на опохмєлочку». Вона наближалася, я бачила, що Зойка шкіриться, світить діркою між зубів – учора вибила семиренкою зуба-розхитанця, на старість зуби знову перетворюються на молочні та програють війну твердим яблукам. Зойка йшла й усміхалася, а значить, точно знала, стара бруква, як назвали Славкову малу.
У моєму віці майже все дається тяжко: сон, рухи, спогади, дихання, мрії та сподівання. Але щасливою бути легко, легше, ніж в юності. І я зараз щаслива.