На відміну від Рудого, я не приховую своє ім’я, бо воно в мене має власну родинну легенду. Мене звати Міра. Переважна більшість людей упевнена: я – єврейка, до того ж колір мого волосся – рудий, що свідчить на користь семітської версії мого походження. Але це не зовсім так. Дехто впевнено пише моє ім’я як «Мірра», самочинно подвоює літеру «р». Таке свавілля насамперед демонструють спеціальні тітки (це не жінки, я наполягаю, що вони саме тітки), котрі працюють у різноманітних державних та комунальних установах і котрим довіряють (чи котрих зобов’язують) видавати, складати, друкувати, вимагати та інші «ати-ити-яти» якісь довідки. Усі різновиди довідок, квитанцій та форм. Коли людина доживає до дієздатного віку, вона змушена розпочати активне й довге спілкування з такими тітками і, відповідно, псувати собі нервову систему. Я називаю походи за довідками не інакше як «ходіння по суках», хай вибачить мені один із великих російських письменників Толстих, а також ті з тіток, котрі не є тітками.
Отже, коли я тільки розпочинала свій дев’ятимісячний марафон у череві моєї матері й здавалося, що до фінішу ще далеко, мій батько мріяв: у нього буде дівчинка. «Моя чаклунка, моя перлина, моя ластівка». Мій батько – дуже сентиментальний чоловік, але трохи не від світу цього. Мама називає тата Тюхтій (а згодом до неї приєднався й Рудий). Тому що батько любить м’ятися, ніколи не поспішає, усе плутає та забуває, така собі млява риба. Звісно, якщо можна уявити собі мляву рибу, котра постійно залишає у громадському транспорті та різноманітних установах і організаціях парасольки чи рукавички. Батькові завжди важко відразу сказати людям, що саме він чекає від них, що саме хоче до них донести і таке інше. Батько завжди чогось соромиться, навіть свого тюхтійства. До речі, у тюхтійстві він не винен, воно дісталося йому в спадок від його мами, надзвичайно делікатної пані, котра, коли чула фразу «Нахабство – друге щастя», – могла зомліти від обурення.
От і настав цей казковий червневий день. День мого народження. Я народилася гарненькою дитинкою, у мене були великі чорно-сині очі й довге руде волосся. «Мамка, готуй “чесало”, бач, яка у дівки шикарна шевелюра», – жартувала зі знесиленою мамою весела, завжди трохи напідпитку, няня.
Розпочався процес вибору імені. Подібно до будь-якого вибору, він давався моїй родині нелегко. Серед своїх не було згоди. Мама зовсім не хотіла вмикати мозок і підбирати мені ім’я, вона вмикала його тільки тоді, коли потрібна була її критична думка. Спочатку мене хотіли наректи Софією (пропозиція батька), але мама сказала, що рудоволоса дівчинка на ім’я Соня – це вже занадто для простої української радянської родини.
Потім дебатувалося ім’я Ольга (альтернативна пропозиція батька), яке досі мені подобається, напевно, через те, що мене так не назвали. Знов-таки мама вперлася і сказала, що нізащо не назве рідну дитину іменем батькової тітки Олі, котра (на глибоке переконання матусі) була неохайною хвойдою і ніколи не вичищала бруд із-під нігтів. «Я постійно думатиму, що у моєї доньки під нігтями бруд, це для мене занадто», – писала мама у листі до батька та Рудого.
Рудий не лишався осторонь. Він запропонував чудове ім’я Анжеліка, тому що потайки дивився французький серіал про «Маркізу янголів» і був закоханий у надзвичайно вродливу французьку акторку Мішель Мерсьє. Мама відкинула розкішну «Анжеліку» з тих самих єврейських мотивів, як ото раніше бідну «Соню».
Ось так збігав час, а мене всі називали дитинкою. Просто дитинка, дитинка без імені. Тоді мама сказала, що у цьому домі, як видно з усього, чоловік – вона і що вона тягне на своїх тендітних плечах усі сімейні клопоти, а тому приймає ось таке рішення: «Ти зараз підеш до відповідних органів і назвеш дитину простим радянським ім’ям, яке і впишуть у її свідоцтво». Своє останнє слово мама сказала таткові з повчальною, можливо, трохи навіть зверхньою інтонацією. Батько завжди прислухався до жінок, йому здавалося, що жіночими вустами рече сама мудрість, хоча я припускаю, що тато просто не любив, не хотів, не був здатний щось вирішувати самотужки.
Отже, батько вирушив у «ходіння по суках». Він розповідав, що довго ніяковів у коридорі, перед дверима, перебираючи «прості радянські імена»: Олена, Світлана, Лариса, Марина, Людмила, Віра, Надія, Любов, Леся, Тетяна, Тамара, Катерина, Анастасія, Оксана, Наталя, Антоніна, Галина, Валерія, Олександра, Ірина… Нарешті він стомився від тайфунів лагідних жіночих імен, зітхнув і вирішив зупинитися на Ірині. «Бо це ім’я означає мир, а жінка не повинна бути агресивною» (почувши таке, матуся з підозрою подивилася на тата, бо то, як на мене, він закинув камінчик у мамин город, хоча батько ніколи не був чемпіоном із кидання камінчиків у мамин город).