Батько підійшов до столу. Поважна пухка дама кинула на нього оком і відразу поставила запитання: «Ну?» Батько миттєво зашарівся. Тітка вирішила допомогти йому; напевно, вона була непоганою людиною, ця тітка, бо вона витягла новеньке, поки що незаповнене, свідоцтво бридкого зеленого кольору, перевірила, чи є чорнило в ручці, покрутила носом, потім знов очікувально подивилася на батька. «Ну? То як, татусь, визначився? Як будемо писати дитину?» Батько почав м’яти руки, крутив пальці, складав губи в трубочку й нарешті вичавив звуки: «М-м-м-м… Іра». Тітка прискіпливо гмикнула, уважно подивилася татові в обличчя, ще раз гмикнула, щось бовкнула собі під картопляний ніс і зробила відповідний запис у свідоцтві. Батько полегшено зітхнув.
Коли мама розгорнула свідоцтво і побачила «просте радянське ім’я» Міра, їй забракло повітря. Мама ненадовго замислилася, що краще: вдавати, що це ім’я її вбило, чи просто взяти й убити тата? Вона затримала дихання для того, щоб потім годину відчайдушно волати про її бідне, занапащене життя. Вона вчинила такий галас, що стіни нашого будинку ледве встояли. «Яка ти потвора, яка ти потвора, – крізь вуаль сліз звинувачувала вона батька. – Ти зіпсував життя не лише мені, Бог зі мною, я вже пожила на цьому світі. Але своїм тюхтійством ти зіпсував життя цій малій дівчинці, власній доньці. Ким треба бути, щоб таке зробити? Ким, я питаю тебе, тебе, потворо, ким треба бути?!!»
Через два місяці всі в родині так чи інакше, але призвичаїлися до мого імені. Мене називали Мірка. Таткова мати, гостюючи в нас, поводила гарними плечима, відставляла від себе на безпечну відстань чашку з гарячим чаєм, одночасно із жалістю та материнською гордістю дивилася на батька й казала моїй матері: «Добре, що він не назвав її Лінійкою. Ох, ці математики, моя люба, такий складний народ, незрозумілий для нас, гуманітаріїв». І моя мама сміялася кришталевим сміхом. Як я любила її кришталевий сміх! Мама вже не сміялася, а він ще довго бринів у повітрі.
Коли я зрозуміла, що зір не повернеться, хоч як лікуйся, я проревіла коровою зо два тижні, рідко вставала з ліжка, довела до істерики усіх членів родини, потім схаменулася, вибачилася перед усіма, і всі мені пробачили. Я заспокоїлася й замислилася над своїм майбутнім. Мені конче потрібно було над чимось замислитися. Краще над чимось глобальним. Майбутнє бачилося мені річчю глобальною. Мені було 16 років, випускний клас, настав час вирішувати, як у подальшому заробляти на хліб насущний, зважаючи на «особливості мого зору». Так висловлювалася мама. «Особливості твого зору». Для мами неприпустимим було назвати мене сліпою. Ні, її дитина не сліпа, її донька має особливості зору. Тільки так. Рудий, той міг називати мене як йому заманеться. Я не ображалась, мені навіть здалося, що з якогось моменту я виявилася нездатною на когось ображатися (звісно, що це було не так). На невизначений проміжок часу я стала апатичною. Збайдужіла до усього, жаліла себе, ховала, тому що була така молода.
Урешті-решт, це минулося, я гідно довчилася в школі, вчителі пішли мені назустріч. «Дирекція школи із задоволенням піде вам назустріч». От мені цікаво, про яке задоволення йшла мова? Аякже, цілком природно, що вони пішли нам назустріч. «Така трагедія, така розумна дівчинка, і вже…» Що «вже» ніколи ніхто не домовляв. Мені було то сумно, то смішно, то все здавалося таким безглуздим чи, навпаки, таким чудовим. Але ж я була зовсім молода!.. І в мене на руках – непоганий атестат про закінчену середню освіту.
Ще я вміла грати на гітарі. Завдяки заняттям у музичній школі, а потім старанням батька – це він продовжував мене вчити, незважаючи на «особливості мого зору». Мама кривила рота і називала мою гру «бреньканням», а от Рудому подобалося. Він кликав мене до своїх хлопчачих компаній, називав «у дошку своїм хлопцем» і завжди ділився зі мною плітками. О, він був неперевершеним майстром у мистецтві пліткарства.
На відміну від мене, якій завжди вистачало його товариства (я ніколи не мала «справжніх подруг», про котрих пишуть у жіночих глянцевих журналах), Рудий збирав біля себе натовпи однодумців. Їх було багато, цих людей, вони постійно мінялися, конфліктували, мирилися. Хлопці, дівчата, дорослі, малі, навіть тварини. Рудому повсякчас було мало. Він потребував публіки, оточення, він чах без спілкування.