Дерева своїми золотистими верхівками торкалися синього неба, настільки насиченого, що було трохи боляче очам. Мені подобається осінь, мабуть, десь у мені причаїлися гени російських поетів. Краєчки жовтого листя стали бурими, та коли сонце пронизує їх своїм світлом, вони здаються рожевими пуп’янками на тлі блакиті неба. Наче жовті дерева цвітуть рожевими квітками, що коливаються від обережного осіннього вітру. Квітками ніжними, як ранкові поцілунки. Мабуть, такий вигляд має справжнє щастя.
Я вирішив, що для мене було б непогано чогось попоїсти, їжа завжди посідала важливе місце у моєму житті. До того ж білки вже ситі, тому я з чистою совістю можу зайнятися собою. Я вийшов із чарівного парку й відразу потрапив у реальність не такого вже великого, у чомусь провінційного, але досить урбанізованого міста. Мого улюбленого Києва. Якщо парки – це обійми столиці, то її центр можна порівняти з діловим потискуванням рук або з розштовхуванням ліктями.
Біля стін парламенту, а я ніяк не міг його оминути, раптом побачив свою маму. Вона була вдягнена в просторий, грубо зв’язаний светр кольору слонової кістки і сірі фланелеві штанці, її сиве, коротко стрижене волосся трохи скуйовдилося. Якби ще наклеїла собі бороду, то була б викапана Стариган Хем. Точніше, Стариганка. Мама тримала в руці величезний плакат, де трьома мовами – українською, російською та англійською (аякже!) було написано таке: «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть “так” зброї. Узаконену зброю – кожному громадянинові!» У цьому вся моя мама. Спочатку вона обзиває потрібних людей катами, а потім звертається до них же (у цьому випадку – до катів) по допомогу. Таке от. Ви бачили, щоб кат комусь допоміг? Доведеться трохи зупинитися на одержимості моєї матусі.
Коріння цієї одержимості, звичайно, можна знайти в біографії Ернеста Гемінґвея. Воно, це коріння, лежить на поверхні, звісно, якщо знати мою маму та її забавки. Мамин кумир – Стариган Хем – скінчив своє плідне життя самогубством. Через пару тижнів після цієї події йому мало б виповнитися 62 роки, так от їх він вирішив не чекати. Він пустив собі кулю в лоба (чи куди там?). Будемо вважати, що саме в лоба, бо так думає моя мати, а у мене немає підстав їй не вірити. Особливо щодо Старигана Хема.
Отже, Хем пустив собі кулю в лоба. Рішуче. Хем, він такий, рішучий чолов’яга, так. Мама намагалася наслідувати його в усьому, але тут вона зіткнулася з неабиякими труднощами. Мамі страх як кортіло скопіювати сцену його самогубства. Ви тільки уявіть собі. У головній ролі – вона сама в старому витягнутому светрі; мамин лоб – чоловіча роль другого плану; ну і «вірний кольт» – чоловіча роль першого плану. І хоча насправді Стариган Хем убив себе з мисливської рушниці, мама, прихильниця прогресу, вважала, що замість банальної рушниці вона має використати пістолет. До того ж «рушниця – жіночого роду, тому й убиває чоловіків, а жінок має вбивати щось чоловічого роду, наприклад, кольт. «Кольт – це чудово!» Аж тут з’ясувалося, що рядовий громадянин України не може просто так узяти й купити собі «металевого дружка». Думаєте, це змусило маму повернутись обличчям до рушниці? А от і ні. Нормальні герої завжди ускладнюють чиєсь життя, насамперед своє. Отже, тільки пістолет. Але це виявилося занадто непростою справою. Мама впала в розпач, визвірилася на всіх, на кого можна було взяти і визвіритися, а вже потім, наче у лихоманці, почала шукати вихід. «Где мой чёрный пистолет? На Большом Каретном» (В. Висоцький, совість російської нації).
Мамі було 60 років, і певний запас часу вона мала (два роки – це багато, за два роки юнаки встигають перетворитися на чоловіків, я маю на увазі службу в армії, не знаю, про що ви подумали. Армія ж, на мій погляд, це як літо, тобто маленьке життя). Отже, час у мами залишався, але моя мама не була б моєю мамою, якби негайно не почала рішуче діяти. Вона така, не менш рішуча, ніж Стариган Хем. Матуся з’ясувала, що пістолети є у представників правоохоронних органів. Вона періодично проглядала телевізійні серіали, тому знала: міліціонери, агенти служб безпеки тощо обов’язково мають дозвіл на до смерті жаданий нею пістолет.
Мама почала обдзвонювати знайомих і незабаром заповнювала анкети відділу кадрів Міністерства внутрішніх справ. Яким же було її розчарування, коли вона усвідомила, що перекладачам (а маму, як видатного викладача англійської мови, взяли до центрального апарату міністерства на посаду перекладача) зброї «не положено». Так, саме це, російське: «не положено». Мама обклала всіх матюками, розірвала свою заяву про вступ на роботу й пішла геть у настрої, наближеному до істеричного. Вдома вона поворожила собі на книзі «Старий та море» і начебто трохи заспокоїлася.