Перестала співати. Дивиться наче на мене і наче не на мене. Чудасія. Намагаюсь привернути її увагу. На обличчі незнайомки розгублений вираз. Та що це таке? Вона що, сліпа? Здається, сліпа, до того ж емоційно тупа. То сліпа вона чи ні? Зазвичай до мене швидше доходить, але тут я не був упевнений. Це, мабуть, через те, що я не так уже й часто бачу в місті рудих сліпих вуличних співачок. А ще вона мені чимось подобалася. Ніколи не знаєш, чому саме подобається тобі людина. А щодо жінок, то тут уже й сам диявол не розбереться, з якого дива одна тобі до вподоби, а інша викликає відразу.
Я не хочу помилитися, тому про всяк випадок вирішую її перевірити. Починаю плескати в долоні прямо перед її обличчям. Вона не сахається, несміло посміхаючись чи то до мене, чи то взагалі, і затягує нову пісню. Отакої. Може, подумала, що я захоплююся її співами? Ні, не те що вони погані, її співи, але ж не у такий дощ на вулиці. Не найкраща погода для виступів просто неба. Дівчина вся тремтить. Мабуть, змерзла. «Алло, подруго, це не оплески вдячних слухачів, це не шалені оплески, це я перевіряю: сліпа ти чи ні?» – виривається у мене. Я буваю таким невитриманим, жах. Іноді навіть, ви не повірите, соромно за себе.
– То ви цього відразу не помітили? Не помітили, однак стали на заваді крадіжці? Дякую.
Отакої! Сліпа, але те, що треба, вона бачить.
– Це не кидається в очі. Я маю на увазі те, що ви сліпа. Я не дуже розбираюся в сліпих, – чесно зізнаюсь я. – Зі сліпих я знаю тільки Гомера і ще такого негра-музиканта, не пам’ятаю, як його там. Ще знаю удаваних сліпих. Це Паніковський, а також Кіт Базиліо. Бачите, у мене невеликий досвід.
Я – балакучий хлопець, саме так.
Вона сміється й незграбно торкається моєї спідниці.
– То ви – дівчина? У вас такий глухий приємний голос, але незрозуміло: чоловічий він чи жіночий.
Гарне запитання, поєднане з компліментом. Вона вміє ставити влучні запитання, мабуть, у школі розбирала і збирала автомат Калашнікова за 45 секунд. Я ніколи не вкладався.
– Так, – відповів я.
Та що я ще мав відповісти? Може, якби сказав, що хлопець, але ношу спідниці, то вона б злякалася, вона ж зовсім беззахисна, слабка. Принаймні має такий вигляд.
– Вибач, але ти не могла б провести мене додому, це недалеко? – переходить вона на «ти».
На «ти» легше просити. Я її чудово розумію. Якщо просиш на «ти», то це наче звертаєшся до друга, близької тобі людини, а не сторонньої особи. Це треба бути останньою наволоччю, щоб відмовити в допомозі, якщо до тебе звертаються на «ти».
У її домі панує тиша. Чути лише, як цокотить годинник. Так, ось і він, старовинний, висить на стіні в кухні й ніби усміхається. У нього дуже кумедний вигляд. Боже мій, а це що?? Старигане Хем, ти це бачиш? Венеційська лялька. Ні, я не збираю ляльок і не бавлюся ними, щоб ви про мене такого не думали. Але ця лялька – викапаний я. Бурякове волосся, фіолетова сукня, шкіряний піджак, замшеві черевики, бузкова хустка на плечах. Надміру нафарбоване обличчя, як у шльондри. Жахливо таке побачити, підвішене на стіні. Картину свого власного повішення.
– Як тебе звуть? – утім, питає моя сліпа знайома незнайомка, відволікає мене від містичної ляльки.
– Еріка, – кажу я обережно.
– Рідкісне ім’я, у мене також, мене звуть Міра.
Отже, її ім’я – Міра. Добре.
– Мирослава? – уточнюю.
– Ні, якби ж то. Просто Міра. Міра з одним «р».
– Я так само з одним «р».
Ми сміємося. Сміх єднає людей.
– У тебе такий сумний сміх, із тобою все гаразд?
Дожилися, сліпа дівчинка питає у такого здорованя, як я, чи все у нього гаразд.
Невже так помітно, що не все? Не знаю, чому я не збрехав, я ж так люблю брехати.
– У мене все зле, – кажу я. – У мене все зле, мені нема, де подітися у цьому місті. Моя мати з’їхала з глузду і хоче мене вбити. – (Пробач, бідна мамо). Ні, я таки не втримався, збрехав. Що я за людина?
– Ти можеш залишитися тут. Я живу з братом, але його зараз немає вдома. До речі, мій брат – режисер. Чекай-но, сядемо, вип’ємо чаю і все вирішимо. Тільки не плач, добре?
Отак просто я залишився в домі Міри. Міри та Рудого. Але я трохи втомився, тому про Рудого йтиметься згодом.
Частина четверта
Ваш вихід, пане Рудий
Коли Рудий теревенив про те, що улюбленою книжкою його дитинства була і залишається казка «Маша та ведмеді», я здебільшого йому не вірила й вважала, що він каже так навмисно, щоб побачити, яка у людей буде реакція. Рудий запевняв: «ця казка вчить поважати приватну власність». Тут варто сказати, що він сам поважає приватну власність, особливо ту, яка належить йому. Але сьогодні ввечері я вперше переконалась у тому, що, можливо, він не брехав, коли співав дифірамби казці про негостинних ведмедиків. Звісно, що Рудий, який вирізняється глобалізмом, волав на всю хату не банальні «Хто спав у моєму ліжку?» чи «Хто їв з моєї миски?», він брав ширше, він не зосереджувався на таких дріб’язкових речах; він горланив: «Хто оселився в моїй хаті? Що це за шльондра?» Дійсно, він назвав Еріку шльондрою. Саме так він сказав. І мені це не сподобалося. Я побоювалася, щоб Еріка не почула нашої сварки, але вона й не чула, принаймні її початку, тому що, привітавшись із Рудим, швидко зникла за дверима ванної кімнати. Мені здається, що у неї дуже розвинута інтуїція. Так, скоріше за все, Еріка – типовий інтуїт. Це добре.