Рудий тим часом тикав пальцем на венеційську ляльку, яка висіла на стіні нашої затишної кухні, і продовжував волати:
– Це ти її, я маю на увазі цю хвойду, вбрала, як цю ляльку, чи вона такою була до того, як вдерлася в нашу домівку? До речі, ця лялька, котру люб’язно подарувала нам мати, ніщо інше, як венеційська повія початку минулого століття, точніше, іграшкова копія венеційської шльондри – мама вміє вибирати подарунки, еге ж? Узагалі, от скажи мені відверто, яка нормальна людина поїде на відпочинок до Венеції? Там усюди вода, живеш у самісінькій воді, вона ліворуч, вона праворуч, вона внизу, вона вгорі. – Це вже він загнув: «вода вгорі», хоча, може, він мав на увазі дощ). – У неї тебе можуть легко зіпхнути, зачепити веслом і втопити. Жити у Венеції все одно, що мешкати у метрополітені. Уяви собі, – Рудий розійшовся, – як це воно, жити в метрополітені, постійно озиратися, щоб хтось не скинув тебе під потяг. – Тут Рудий на хвилину заплющив очі, мабуть, переживав мить, коли на нього наїжджав потяг, відчув себе Анною Кареніною, але швидко схаменувся, щоб продовжувати. – Як на мене, то однієї повії вдома цілком достатньо. Я не хочу, щоб одна повія висіла на стіні моєї кухні, а друга, точнісінько така сама, вешталася по моїй хаті.
– Це й моя хата, – зауважила я категоричним тоном.
– Тобі не пасує такий тон, – відразу відгукнувся Рудий і схрестив свої режисерські руки на грудях.
Як я не люблю сварок.
– Давай поговоримо спокійно, – сказала я Рудому. І він начебто погодився, недовірливо подивився на мене, я це відчуваю, мені не потрібно це бачити, але погодився. Бо він так само не любить сварок зі мною. – Ти колись казав про те, що я маю стати соціально активною людиною, так чи ні?
Рудий одразу відчув небезпеку. Напружився як тигр.
– Так, я таке казав, але, знаєш, люба сестро, я не мав на увазі, що ти повинна соціалізуватися за допомогою повії, тим паче, я не казав тобі, що ти маєш притягти цю хвойду в дім. Так чи ні?
Рудий – фахівець у тому, що стосується перехоплення та використання чужих прийомів. Я мовчала, він надумав, що це означає мою слабкість, тому вирішив: мене треба дотиснути.
– Міро, ти хочеш, щоб наша хата перетворилась у притулок «Ла Стради»?
Я так і бачу, як він морщить свого класичного носа.
Із «Ла Страдою» у Рудого пов’язані неприємні спогади. Це така європейська організація, що допомагає жінкам. Особливо тим, які мешкають у Східній Європі. Жінкам, які зазнали насильства від власних чоловіків, жінкам, котрих продали в будинки розпусти, жінкам, котрі не можуть знайти свого місця під сонцем, і таке інше. Колись Рудому замовили фільм про «Ла Страду», а також декілька соціальних роликів на «жіночу тему». Обіцяли, що добре заплатять, інакше б він не взявся, бо вважає себе режисером художнього кіно, а не документалістом, тим паче, не «кліпмейкером».
Фільм Рудий зняв, я його прослухала, і мені здалося, що вийшла чудова стрічка. Однак керівництво «Ла Стради» роботу мого брата не схвалило. Рудий переконаний: несхвалення фільму прямо пов’язано з тим, що він відмовився вступити в інтимний зв’язок із однією шведською дамою. Шведська дама була відповідальною особою і мала приймати роботу Рудого. «У мене все одно не вийшло б із нею, – жалівся та пояснював Рудий. – Її підборіддя було схоже на п’ятку. Уявляєш собі жінку з п’яткою замість підборіддя? Уявляєш, як така жінка може викликати бажання?» Відверто кажучи, мені було важко таке уявити, але саме відтоді всі жінки Швеції мені здаються такими, що мають п’ятки замість підборідь. Окрім Астрід Ліндґрен, матусі Карлсона, вона не може мати подібний вигляд, у таке я вже нізащо не повірю.