Частина шоста
Страховиська Міри
Ми поласували канапками, Еріка чудово готує, краще за все у неї виходять ці маленькі бутерброди та салати. Сьогодні канапки були з часником і тертим сиром. Вона так легко порається з господарськими справами, наче просто дихає. Спочатку нарізала білого хліба. Не дуже тонко. Потім терла твердий сир. Вичавила пару зубців часнику. Змішала часник та сир, вбила туди яйце, додала трохи солі. Потім намастила хлібці сумішшю й поставила їх у духовку. Я тим часом зварила каву. Мені подобається варити каву. Рудий каже, що у мене цей напій виходить запашним, міцним, таким, яким і має бути справжня кава.
– То зараз твоя черга розповідати, – нагадує мені Еріка, я бачу, що їй дуже кортить познайомитися з моїми страховиськами.
Я зволікаю, бо мені завжди бракує рішучості для того, щоб щось розповісти. Рудий каже: у моєму стані треба пильнувати за кожним словом. «Слова завжди використовуються проти людей, так було вчора, так є сьогодні, так буде завтра. Тому твій рот, як і державний кордон, повинен бути на замку», – це слова Рудого. Але я ж не прикордонник, мені важко постійно стежити, щоб не бовкнути чогось зайвого.
– Я боюся дощів, – розпочинаю власну сповідь.
– Це тому ти тоді стояла і тремтіла? Тоді, коли ми вперше побачилися? Не тому, що тобі було холодно, а тому, що ти боялася? – відразу відгукується Еріка. Вона дуже уважна до людей.
– Саме так, я тоді тремтіла тому, що йшов дощ. Величезний піднебесний водоспад. Він б’ється краплинами об моє обличчя. Дощ тикається в лице, як мільйони цуценят мокрими носами. Сухе повітря наповнюється вологою, і невідомо, як від нього сховатися. Якщо побігти, наприклад, до переходу, все одно відчуватимеш його мокру присутність. Він прудкіший за людину. Найгірше те, що я не можу нікуди бігти, мене наче паралізує, дощ водночас лякає і причаровує, немов удав кролика. Дощ жорстокий, йому байдуже, кого відлупцювати, він не бачить жодної різниці: жінку, чоловіка, дитину, зовсім безпорадну комаху. Він – найжорстокіше природне явище в усьому світі. Я так і бачу: ось я стою, мала і безпорадна, а мене поглинає вода, так само, як ми зараз поглинаємо ці смачні канапки із сиром.
Цей страх перед дощем оселився в мені з дитинства. Я вже майже нічого не бачила, але твердо знала, чи піде сьогодні дощ, чи ні. Для цього мені не потрібно було слухати прогнозів, визирати з вікна, уже не кажучи про те, щоб слідкувати за польотом ластівок. Я заздалегідь знала про дощ. Батьки зі мною радилися, чи брати із собою на роботу парасолі, чи сьогодні погода обійдеться без дощів. Родичі дивувалися, як це у мене виходить. А для мене все було дуже просто: дощ пах так само, як мої страхи. Мені легко було його впізнавати. – Я звернулася до Еріки з проханням не коментувати й не перебивати мене. Так мені було легше висловлювати свої думки. – На другому місці я б поставила м’ячі. Так, звичайні дитячі м’ячі, улюблені всією малечею, а також дорослими. Колись я теж хотіла, щоб у мене був м’яч, червоний із синьою широкою смугою. Мріяла про нього і бачила дивовижні сни. За все моє життя жодний предмет не завдав мені стільки каліцтв, як ті м’ячі. Вони кривдили мене постійно. Одного разу, коли ми грали у волейбол, м’яч зламав мені пальця. Ще одного разу хлопчик, який грав у футбол, влучив мені в око. Прямісінько в праве. Пам’ятаю, як ми з Рудим бігали й шукали щось холодне, щоб прикласти до ока, щось схоже на лід або холодну металеву ложку, але нічого не могли знайти, було спекотне літо. Нарешті натрапили на фонтанчик із прохолодною водою, я схилилася, щоб остудити око. А я так боялася води, не просто води, а тієї, що ллється униз, для мене вона була тим самим дощем.
Щовесни хлопці з нашого двору здіймали пилюку, вони грали у вуличний футбол. Для мене було справжньою, нестерпною мукою проходити біля імпровізованих спортивних майданчиків, я так і чекала, що ось-ось м’яч влучить мені у спину, скочить на голову, відіб’є нирки. Мене нудило від його веселого стукотіння по асфальту. Серце вистрибувало з грудей. М’яч ледь чутно котився по землі, а мені здавалося, що це змія тихо підкрадається до мене. Сезон гри з м’ячем тривав довго: весна, літо, осінь. Лише зима дарувала мені відносний спокій, я була їй щиро вдячна за це. Утім, годі вже про ті м’ячики.