Частина сьома
Дещо про Рудого
Учора я остаточно зрозумів, що з Рудим треба щось робити (я не маю на увазі, що його варто було б залити, наприклад, бетоном, хоча…), він непередбачувана та небезпечна людина, зовсім без гальма, некерована. А я навіть не відаю, як його ім’я. Я, врешті-решт, беззахисна дівчина, яка має право знати, із ким вона ділить помешкання, із ким живе в одній хаті? Я цукрово називаю його Руді й бачу, як його, бідаку, від цього тіпає, скручує, рве на шмаття. Я ж намагався бути приємним, робив спроби налагодити з ним дружні стосунки. І що отримав? Щось на кшталт вдячності таргана. Рудий похмуро мене оглядає, це змушує мене сіпатися й нервово поправляти спідницю (чесне слово, він привчить мене до штанів), і гуде наче «свекруха лихая» із наших народних пісень. Усе йому не так. Усе не подобається, хоч би що я робив, хоч би що казав. Якби я нічого не робив і постійно мовчав, це так само йому б не подобалося.
Учора, наприклад, я з найкращими намірами пригостив його «косячком». Ну що мала б зробити чемна людина? Сказати: «Дякую, люба Еріко, ти врятувала мою віру в життя і людство». Я був упевнений, що Рудий, як творча людина, має поважати й цінувати «косячки» за їх служіння цим самим людям, за стимулювання творчого натхнення. Принаймні творчі люди, на мій неупереджений погляд, повинні ставитися до «косячків» щонайменше із симпатією. А що зробив цей хворобливий доморощений спілберг-мащенко-кончаловський? Вирвав із моїх рук «косячка» так різко, що зламав мого випещеного штучного нігтя, і, наче сміття, викинув малого, безпорадного, скрученого оцими руками «косю» з балкона.
От якомусь байдикарю пощастить. Так і бачу. Ось повзе він, зневірений, обліплений злиднями, наче тумба афішами російських гастролерів, аж тут раз – і клаптик щастя, нічий «косячок» (він же не знає, що та радість моя і що є такі люди, яким бракує клепки, тому вони скидають «косячки» з балкона). Бідний травмований «кося».
Рудий же розпочав вичитувати мені нотації. Як мені ото не соромно, як я наважилася ТАКЕ йому запропонувати, що я собі взагалі думаю (от про бетон краще йому не знати, еге, добре, що я про це нікому не сказав) і як поводжуся у його домі? Ну, не цінує людина приязного до неї ставлення – як із цим боротися? Поки він виказував мені, я робив уважний вираз обличчя, потім зробив чемний кніксен і спробував піти з кухні. Рудий мене не випускав.
Часу думати було обмаль, я вирішив, що нічим не ризикую й пристрасно потягнувся до нього. Але ж цей Іллєнко відсахнувся від моїх обіймів, наче від привида, і так шарпнувся вбік, що забився головою об кахлі. Я пригальмував про всяк випадок і питаю: «Хочеш, я вгадаю, як тебе звуть?». Вирячився й мовчить. Він що, не дивиться реклами по телебаченню? Як може культурна людина у наш час не дивитися реклами? Якщо вона (ця абстрактна культурна людина, я не маю на увазі Рудого, у нього якраз із культурою велика проблема) не хоче дивитися рекламу, то її змусять, до неї знайдуть належний підхід, її обов’язково нагодують рекламою, а то ж як, рекламний бізнес не дасть спокою культурній людині, ні, йому необхідне стовідсоткове покриття.
Усі повинні дивитися рекламу. До речі, із неї можна дізнатися багато чого цікавого, особливо це стосується хлопців. Якби я не знав, що існують щоденні прокладки «Олдейз» чорного кольору для трусиків «танго», то неодмінно перелякався б, коли б побачив таке у трусиках однієї моєї подружки. А так – нічого, я відразу второпав, що це чорніє, тому що я – культурна людина й уважно дивлюся рекламу.
«Я ворожок з дитинства ненавиджу», – нарешті вичавив із себе Рудий. Кіношні хулігани на цьому місці справно пускають слину з щілини між зубів, і камера спостерігає її безперервний політ. Я не став розповідати Рудому про тонкощі своєї ненависті до англійців та Старигана Хема й дав йому спокій, бо поважаю чужу (навіть ворожу) ненависть. І це сценарне одоробало, мабуть, відзначило мою повагу до його почуттів, бо заходилося готувати вечерю (варених раків) і припинило свої заморалізовані напади.
Наприкінці нашої естетської бесіди я зауважив, що, як на мене, у нього щось не те з головою, і навіть погодився збігати за цитрамоном. Рудий так на мене вирячився, наче не він зварив раків, а раки зварили його, усе не міг збагнути: чи я дурепа, чи глузую, чи, може (таке неможливо навіть припустити), із нього знущаюся.
Нарешті цей емоційний телепень (тут вони із сестрою дуже схожі одне на одного, майже як цицьки Памели Андерсон. Хоча ні, Міра змінюється, кожного дня я відкриваю у ній щось нове, свіже, привабливе; та і взагалі, Міра – це одне, а от Рудий – зовсім інше) оговтався й поблажливо порадив мені зайнятися власною головою. «Бо цитрамон тобі навряд чи допоможе, люба». От козел.