Але то було вчора. А сьогодні цей бог сценічних рухів уже хлюпнув через край. Я стояв, нікого не чіпав, мирно палив «Ґолуаз» і обережно струшував попіл у попільничку з написом «Саскачевань» (чи як там це пишеться, не знаю, однак сприймаю на слух як «саскачевань», це така канадійська провінція), що була оздоблена помаранчевими ліліями. Мабуть, братові та сестрі прислали цей витвір канадійського мистецтва батьки. Специфічний подарунок. Ті ще чудопали, ці батьки – хіба вони не знають, що їхні діти не палять цигарок? Утім, може, батьки цієї парочки просто гостинні люди й піклувалися про гостей, тобто про мене. Якщо це так, то ґречно дякую.
Міра якраз готувала до столу. Ми збиралися повечеряти. Отже, як я вже казав, Міра готувала до столу, я палив і переймався долею попільнички, а цей Карабас-Барабас дивився, як я палю. Він трохи покрутив своєю дупою на стільці, аж потім видав отаке: «Ти стільки палиш і так бухикаєш вранці, люба, що незабаром помреш, захлинешся сухотними мокротами». Саме так розпочав Рудий свою промову за вечерею. Мабуть, перечитався на ніч «Дами з камеліями». Міра відразу розгубилася і впала у розпач. Міра – тонка людина, вона непристосована до цього життя; коли когось ображають, робиться безпорадною дитиною.
Якби на Страшному Суді мене спитали: «Еріку, небіжчику, відповідайте, ви навмисно такого-то жовтня такого-то року вивалили попіл із попільнички з написом “Саскачевань” на голову святого Рудого?», я не певен, що зізнався б у своєму злому намірі. Я б відповів, заздалегідь схрестивши пальці (це моя дитяча звичка – схрещувати пальці, коли збираєшся трохи бреханути. Спочатку схрести пальці, аж потім можна брехати собі на втіху, нічого тобі не буде, це наче страхування за пільговими умовами): «Це випадковість, ваші честі, це прикра випадковість». На Страшному Суді мені б не повірили, не повірив мені й Рудий, він струсив із себе попіл, схопив ножа і став ганятися за мною по кухні. Я ж казав: він абсолютно неадекватний. Міра ледве заспокоїла його.
Мені було прикро, що його заспокоюють. Міра робить це. Ти бач, гарно влаштувався Рудий. Він бажатиме мені жахливої смерті від сухот, замахуватиметься на мене ножем, – а може, я так налякався, що після цього у мене ніколи не буде діточок? Хтось колись замислювався над такими наслідками? Може, я надзвичайно вразлива та полохлива особа? А його ще й заспокоюють. І хто? Міра. Міра гладить його по коротко обстриженій голові. А що я? Я почуваюся використаним не за призначенням презервативом. Як Міра може так поводитися зі мною, я ж її подруга! Ось ти яка, жіноча дружбо, от яке твоє справжнє обличчя. Правду пишуть у моєму улюбленому журналі «Космополітен»: жіночої дружби не буває, усі подруги – стерви та хвойди. Тільки про себе і думають. Якщо хтось лащиться до тебе чи підлизується, то цій зміюці щось від тебе потрібно, не інакше. І я починаю тіпатися в риданнях.
Я ридаю, потім гикаю, Рудий злісно дивиться на мене зміїними очима, Міра шмульгає носом. Зараз теж розпочне ридання. Дві баби, що заходяться в сльозах, бідний Рудий, співчуваю тобі, брате. Це неприємне видовище.
– Еріко, але, але навіщо ти це зробила, Еріко?
– Я випадково, – втискую пару слів у свої щирі ридання. – Я випадково, але ж ти не віриш мені-і-і-і-і.
Це я навмисно так сформулював: «Ти не віриш мені». Вона вже почала жаліти мене, отже, зараз буде активно запевняти у тому, що вона мені вірить.
– Я вірю тобі, Еріко, адже я твоя подруга.
Рудий тільки й того, що не пихкає вогнем від обурення. Ку-ку, моя крихітко Руденький, ти свідок того, що заведено називати жіночою солідарністю й розумінням одне одної. Це тобі не просто так, це страшна штука – жіноча солідарність. Про неї також писалося у «Космополітені», «Ель» та «Жіночому журналі», але ж ти, пихате чоловіче створіння, не читаєш цих журналів. Авжеж, де там! Ти ж у нас постмодерніст, ти ж поважаєш лише Подерв’янського, Проханова та Буковськи. Тебе нудить від жіночих журналів, от і отримуй підбором у пах.
Рудий осоромився, його переможено, він схопив куртку і вибіг із хати. А ми залишилися вдвох, якщо не брати до уваги морську свиню Анжеліку, сподіваюся, що вона, оскільки певною мірою жінка, радіє за нас.
– Чому ви не можете ужитися разом? – питає мене Міра, запарюючи каву.
– Він приховує від мене своє ім’я, тобто відверто не довіряє мені, це засмучує мене, я починаю дратуватися і вдаюся до ідіотських вчинків, – намагаюсь пояснити Мірі специфіку моїх стосунків із Рудим. – Я маю знати, із ким живу, – спокійно додаю я.