– А що, – питаю її я, – у нього вже були інциденти?
– Інцидентів у нього було до біса, – трохи втомлено каже Міра.
– Е-е-е-е, – заїкаюся я. – Але ж він, е-е-е-е, начебто більш-менш живий, і цього, е-е-е-е-е, у міру здоровий, ну, голова його повна волошок, однак то таке, у всіх вони є. У кого більше, у кого менше. У Рудого, звісно, що забагато, але це питання ставлення, – відразу виправляюся я під загрозливим поглядом Міри.
– У нього немає закордонного паспорта, – чомусь каже Міра.
– Двісті доларів – і завтра буде, – радісно кажу я, бо відчуваю, що тут можу бути корисним.
– Ти не розумієш, Еріко, – каже Міра. – Ти не розумієш.
Вона мовчить і вдивляється в темряву за вікном. Що я верзу, для неї за вікном завжди темрява, як і всюди.
– То поясни мені, чому в Рудого немає закордонного паспорта? – прошу я.
Виявляється, що Рудий перейнявся культом вуду ще за часів школярства. Ти бач, який вимогливий у нього розум, це ж треба було знайти у ті часи інформацію про вуду.
– Він такий. Він знайшов, – не без гордості каже Міра. – Він не вступив до комсомолу тільки через те, що потрібно було здавати фотокартки, а Рудий не був упевнений, що ці фотографії потраплять у добрі руки.
– Кому тепер потрібний комсомол? Він нічого не втратив, – кажу я.
Міра погоджується, що член комсомолу це не те саме, що член Академії при Каліфорнійському університеті.
– Але ж тоді були інші часи, – зауважує вона.
Я погоджуюсь, так, часи були інші. Але ж минулося? Міра киває. Минулося.
– Зі вступом до комсомолу це був прикрий випадок, не більше. Гірше було з отриманням паспорта громадянина СРСР, – продовжує свою розповідь Міра.
Можу собі уявити, як параноїк Рудий поставився до того факту, що він має здати фотокартки, одна з яких зберігатиметься в архіві МВС. А дозволити собі таку розкіш, як не отримати паспорта, він не міг. Бо немає паспорта – немає людини. Я так і уявив, як його підкинуло. «Трясця вам, а не фотокартку!» – ось що подумав Рудий. «Дзуськи! Зі мною ці витівки не пройдуть!» – ось таке ще подумав Рудий. Ти диви, а я його можу уявити більш-менш привабливою людинкою. Цікаво. Я посміхнувся сам до себе.
– Довелося йому здавати фотокартки, не було іншого виходу, це не класна групова віньєтка, знімки для якої можна проігнорувати. Паспорт – він і в Африці паспорт. До того ж мама на нього тиснула, не розуміла, навіть давала лупки. Відтоді він постійно бачить жахливі сни, де фігурує його архівна фотокартка. – Міра до чогось прислухається, може, відчуває, що я посміхаюсь сам до себе. – Ти посміхаєшся? – наважується спитати вона.
Я аж здригаюся від несподіванки, від влучності її здогаду. Як вона тонко все відчуває.
– Так, – зізнаюся.
Вона теж посміхається. От ми вже і сміємося вголос. Разом.
– Тепер розумієш, чому у нього немає закордонного паспорта?
Так, я все розумію.
– А як щодо посвідчень?
– Він краде свої фотокартки у всіх відділах охорони і кадрів, а коли співробітники цих органів похоплюються, то каже, що ненормальні прихильники його таланту постійно викрадають його фотокартки, тому він відмовляється за власний рахунок поповнювати чиїсь архіви.
Ми знову регочемо.
– Але наша мати не здається, вона хоче висмикнути Рудого до Канади, може, у неї щось вийде, мама у нас боєць, – каже Міра.
– Так, – погоджуюся крізь сльози сміху я.
– Те саме з ім’ям. Рудий вірить, що ім’я перебуває у безпосередньому зв’язку з особою. Не можна всім казати, як тебе звуть, щоб нікому не спало на думку маніпулювати тобою через ім’я. Тому більшість знайомих називає його Рудий, не згадуючи про ім’я. Можливо, що дехто взагалі забув, як звати мого брата.
– А він, е-е-е-е-е, часом не збирається повбивати тих рідкісних щасливців, котрі знають, як його звати? – виривається у мене.
– Ну, що ти таке кажеш, Еріко. Як тобі таке спало на думку?
Міра, виявляється, уміє сердитися. Так кумедно зводить брови. Я знизую плечима. Не буду ж я їй казати, що в мене великі сумніви щодо глузду Рудого.
– Та це я так, бовкнула, не подумавши, – заспокоюю я Міру, не хочу, щоб вона засмучувалася через моє ставлення до послідовника Довженка.
– Та зрозуміло, що ти не навмисне, – відгукується Міра.
Так, я знаний майстер прикидатися. Якби ти знала, Міро, Міро.
– Ти знаєш, – вона торкається моєї руки так довірливо, що крає мені серце, моє брехливе серце.
– У тебе все гаразд із гормонами? – несподівано питає вона.