Увечері нам зателефонувала мама.
– Привіт, повітруля! Ну, скажи мені, ти вже з кимось зустрічаєшся? А Рудий? Він із кимось почав зустрічатися?
Мама була у своєму репертуарі. Завжди розпитує про таке. Традиційне перше запитання. Мама цим розігрівається. Цікаво, як би вона відреагувала на те, що з нами живе Еріка. Кому б вона її приписала: мені чи Рудому? Що б їй здалося природнішим: те, що я лесбіянка, чи те, що Рудий зустрічається зі шльондрою. Щось мені підказує, що мама може повірити геть усьому, краще її не перевіряти, а то накличеш на свою дупу пригод.
Я відповіла, що Рудий сумує за Едною, тому ні з ким не зустрічається, а зараз він на роботі, знімає якийсь серіал про правоохоронні органи. А якби був удома, то із задоволенням відповів би мамі на всі запитання. Щодо себе я обмежилася словами: «У мене нічого нового».
Мама сказала, що, на її думку, вона заслуговує на більшу відвертість.
– Я ж ваша мати, я маю знати про вас усе.
Якраз сьогодні я думала про межі саме цього «усе». Утім, мама продовжувала говорити:
– Ти стаєш відлюдкуватою, доню. Ти як замкнута система для мене. До речі, ви не купили цуцика? – Мама вміє загнати людину в глухий кут.
– Кого-кого? – перепитала я.
– Буцімто зв’язок нормальний. – Мама стала дмухати в слухавку. – Ти мене що, погано чуєш? У тебе псується слух? – Мама любить трагедії.
– Ні, я почула про цуцика, ти питала щось про цуцика?
– Так, – поважно сказала мама. – Я справді питала про цуцика. Добре, що ти нормально чуєш.
– Я не зрозуміла, якого дідька ти питала про цуцика, тому не відразу відреагувала, – виправдовувалася я.
– Що за простонародні вислови? Слідкуй за мовою, дитино, у тебе інтелігентні батьки. У неї інтелігентні батьки, а вона використовує такі слова, як «дідько». Сором який!
– Я більше не буду, – сказала я. Ненавиджу сперечатися з мамою.
– Про цуцика я бачила сон. Наче ви підібрали десь його, чи купили, не пам’ятаю. Так от. Ви думали, що цей цуцик – дівчинка, а воно насправді – хлопчик. І ви були дуже здивовані, ти начебто зраділа, а от Рудий зніяковів чомусь.
«Нісенітниця якась», – промайнуло у моїй голові.
– А я уві сні вам кажу: «Діти, навіщо ви купили цуцика, він же зжере нашу морську свинку, ви про неї подумали?»
Я забухикала, щоб не розреготатися: мама так серйозно ставиться до своїх слів та снів, що мені краще бути трохи стриманішою, бо сміху вона не вибачить нізащо.
– То ви не купили нічого такого? – Мама повертає мене до реальності.
– Ні, заспокойся, ми нічого такого не купували, хоча цуцик не така вже й погана ідея. Я могла б із ним гуляти, я ж часто сиджу вдома. А якщо це не мисливський собака, наша Анжеліка не повинна його цікавити, його більше цікавитиме вівсяна каша та м’ясо. Але ми тобі обов’язково сказали б, мамо, якби наважилися придбати цуцика.
– Звісно, батьки мають право першими дізнаватися про плани власних дітей. Я пошукаю в Інтернеті й книжках, чи може малий собачка з’їсти свинку, а потім зателефоную, – каже мама. – Якщо ви вже так сильно захотіли собаку, то треба все добряче обдумати, – додає вона. Я погоджуюся. Так, думати – воно взагалі не зайве…
Рудий затримувався на зйомках, принаймні він так сказав мені по телефону. Я повідомила, що дзвонила мати.
– Що ти їй відповіла щодо того, із ким я зустрічаюся?
– Сказала, що ти сам усе розповіси.
– А про цю, про цю ти щось сказала?
– Ні, – відповіла я.
– Зрозуміло, – не без кепкування мовив Рудий.
– Ще мама питала, чи не купили ми цуцика, їй наснилося, що ми придбали собачку.
– О, наша мама! Впізнаю нашу маму, вона те, що ніколи не змінюється, хоч би де мешкала й чим би не займалася. Як же ми купили б того цуцика, як, на її думку, ми могли таке втнути? У нас же Анжеліка, мама що, не розуміє, що цуцик може зжерти нашу морську свиню?
От і маєш! Напевно, після цього у жодної людини не виникне сумніву, хто чий син і хто чия мама. Дивина та й годі.
– Ти коли будеш вдома?
– Пізніше.
Ось так я поговорила з Рудим, а мені ж дуже кортіло у нього щось поспитати.
Еріка зайшла до мене в кімнату.
– Це твоя іграшка – такий величезний тигр – у кімнаті, де мене оселили?
– Моя, – зізнаюся я. – А що таке?
– Нічого, просто він збирається подряпати мені обличчя. Він сидить і вичікує, коли я засну, щоб накинутися на мене й подряпати обличчя. Тому краще його десь подіти.
– Яничар? Яничар хоче подряпати твоє обличчя?
– Може, і Яничар, я не знаю, як його звуть, нас не представили одне одному. Хоча, якби він дізнався моє ім’я, це для нього нічого не змінило б. Він же хижак, йому байдуже, як саме звати його жертву. Еріка, Іванко, Спіноза чи ще якось. Навіщо йому перейматися такими дрібницями, дізнаватись, як кого звуть, якщо його хвилює лише нагода когось задерти? Це ж марнування часу, у нього терпець урветься стільки чекати, відбувати всі ці нікому не потрібні церемонії знайомства. Ми ж не в Японії живемо, де знайомство є обов’язковим, як чайні церемонії. Такий собі атрибут східної культури. Вони там, на Сході, усі такі ввічливі, що інколи здається, начебто з тебе знущаються. Ні, твоєму тигрові незалежно від того, де його зроблено, достатньо часу лише для того, щоб приготуватися, стрибнути й поласувати мною.