Інколи Еріка мене лякає, як оце зараз.
– Е-е-е-е, Еріко, ти дуже здивуєшся, але Яничар – іграшка. Розумієш?
– Звісно, що розумію, я ж не хвора на голову. Однак бачила б ти, як він дивиться на мене, як стежить своїми схожими на листя верби зеленими очима. Мені варто на хвилину забаритися, відволіктися, втратити пильність, як він відразу скористається з цього. Роздере моє обличчя.
– Він – іграшка, звичайна іграшка, – наполягаю я.
Еріка налаштована по-войовничому:
– Прибери його десь, це єдине, про що я прошу. Я ж не кажу, щоб його вигнали, не люблю, коли тварин випихають за двері. Хай собі живе, але в іншій кімнаті. Хто їх знає, цих іграшок, що у них коїться в голові? Вони ж мовчазні, вони відмовляються входити у контакт, не люблять балачок, тому що найчастіше спілкуються з дітьми, а діти занадто балакучі. Краще нам пожити нарізно. Маю на увазі цього твого Яничара й себе.
Я обіцяю Еріці забрати Яничара, йду до кімнати, гладжу його по голові, тепер він буде жити у мене.
Мабуть, Еріка вже спить. Я на самоті сиджу в кухні, п’ю чай, мені трохи сумно. У руках я гойдаю венеційську ляльку, яку зняла зі стіни. Я звикаю до Еріки, однак мене не полишає думка, що вона може піти. Одного дня вона може покинути мене, покинути мій дім, залишити Рудого. Мені здається, що Рудому, незважаючи на його показову агресивність, подобається Еріка. Точніше, він визнає, що вона дотепна. Я чую, як відчиняються вхідні двері. Рудий посміхається до мене. Відчуваю, що від нього йде тепло, це означає, що він посміхається.
– Щось голова болить, мабуть, перепив червоного вина, у мене проблеми саме з червоним вином, – каже Рудий. – Дивно, після горілки не болить. Після коньяку не болить, навіть після пива нормально. А після сухих червоних вин завжди болить.
– То, може, тобі пити тільки коньяк?
– Ні, мені подобаються саме червоні вина, краще потерпіти, воно минеться. У болю є і щось позитивне. Це позитивне полягає у тому, що біль минає і тобі здається: ти любиш увесь світ. – Рудий перебуває в доброму гуморі.
– І навіть Еріку, навіть Еріку любиш?
– Ну, повинні бути якісь розумні винятки. Це просто так мовиться, що ти любиш увесь світ, а насправді не можна любити увесь світ, не можу ж я визнати, що разом зі світом, люблю, наприклад, Михайла Поплавського, Мілошевича, віденського Хайдера, паризького Ле Пена, Джорджа Буша-молодшого чи те шведське стерво з «Ла Стради»?
Це вже точно. Я також не розумію, як можна разом зі світом любити Джорджа Буша-молодшого. Звісно, що ні.
Рудий виходить, щоб скинути куртку, потім повертається.
– Хочу чайку на ніч, – каже голосом вередливої дитини.
Я підхоплююся, щоб зробити йому чай. Рудий помічає банки на підвіконні.
– Що це за каламутна рідина? Чиїсь аналізи? Нічого собі! Домашня лабораторія аналізу сечі? Нова професія Еріки? – Рудий коротко гигикає.
– Це березовий сік, у Еріки хворі нирки.
Рудий позіхає, він перепив, тому його хилить на сон.
– А, до біса, хай робить, що хоче. Ти ж на її боці, а я не можу вести справедливі війни з двома жінками. Я вже старий і слабкий. Краще пожалій мене.
Я сідаю, Рудий кладе голову мені на коліна. Я співаю йому колискову.
– Слухай, Рудий, а тобі не здається, що в Еріки дуже розвинуті м’язи, особливо на ногах. Чоловік може позаздрити таким. Чи не зробити нам із неї другого Андрія Шевченка? Таку собі Андріану Шевченко, у нас же є жіночий футбол?
– У принципі, непогана ідея, так можна на ній заробити трохи грошенят. Але краще віддати її в суворівське училище, там її навчать, як поводитися зі старшими, покажуть, що таке дисципліна, надають по руках, а може, й по губах за куриво, – каже Рудий крізь сон. – Не розумію, як вона збирається вийти заміж, якщо зовсім не вміє поводитися з чоловіками?
Із цими словами Рудий чалапає до своєї кімнати. Він що, закохується в Еріку? Чому його хвилює її жіноча доля? Оце так!