Частина дев’ята
Розмірковування Еріка
Сьогодні я прокинувся з думкою, що маю щось зробити для Міри. Певна річ, щось приємне, незвичайне, цікаве. Може, кудись її повести, щось показати? Поки що мені важко уявити, куди саме ми підемо, – ось у чому проблема. День начебто видався непоганий. Погода не те, щоб весела, однак грайлива. Отже, що любить Міра? Куди водять порядних дівчат порядні хлопці? Не вести ж її вранці до театру чи філармонії. Хоча це порядно й інтелігентно. Але ж ранкові вистави, мабуть, бувають лише у Театрі юного глядача («Малюк і Карлсон» – у кращому разі) та в Ляльковому театрі («Вінні Пух та всі-всі-всі», мені довелося це бачити, було весело, однак я не впевнений, що це сподобається Мірі). А чи можуть у філармонії в ранковий час виспівуватися дитячі хори, такі як «Сонечко», чи як там тепер називаються дитячі хори? «Струмочок», «Криниченька», «Лелека». Хоча так, здається, нині називаються цукерки. «Схопи цукерку сьогодення – “Лелеку”. Непогане гасло, еге ж?
Чи, може, запропонувати їй походити церквами? Так і запропонувати: «Міро, як ти дивишся на те, щоб ми сьогодні повешталися київськими церквами?» До речі, на вулиці Лютеранській, наприклад, я побачив цікаву церкву, я тоді ще подумав, що вона протестантська, але досі ні до кого не прискіпався з цим питанням, просто бракувало часу. Треба когось розпитати: вгадав я чи ні? У костелі можна послухати орган. Мені подобається орган, хоча я його трохи боюся. Трохи. Але він величний. Небагато у наш час залишилося таких величних речей, як орган. Майже нічого не залишилося. Орган, крейсер «Аврора», перший київський трамвай і таке інше. Можна було б згадати хмарочоси. Однак хмарочосам у наш час не дуже щастить. Ні, мушу визнати, що пропонувати гуляти церквами не найкраща думка, Міра ще подумає, що я ненормальна. Учора якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина: не треба було на мене так дивитися. Я гостро реагую на погляди.
Міра до мене придивляється, вона дуже допитлива. Міра така ж цікава, як синиці. Вона нагадує мені синицю, котра заглядає у вікно. «Гей, чоловіче, ти чому не вивісив мені трохи сала? Чи ти сам його з’їв, ненажеро?» Я дуже люблю синиць, тому що вони симпатичні пташки. По-перше, вони маленькі. По-друге, їхнє пір’ячко на животі жовтого кольору, а я люблю жовтий колір, бо він теплий і радісний. Від нього трохи теплішає на душі, а взимку, коли частіше помічаєш синиць, це ще приємніше. Теплий жовтий колір. По-третє, це справжні українські пташки, а я – патріот.
Ви спитаєте, чому синиці справжні українські пташки? Чому не горобці, чому не ворони, не голуби, хай їм трясця тим голубам? То я вам відповім. А яка ще пташка так приязно ставиться до сала? Я жодної такої не знаю. А вони їдять сало, вони чекають на сало, вони захоплюються ним. Може, вони навіть співають оди салу, я не знаю, тому що кепсько розбираюся у мові синиць. Я від них у захваті, бо синиці – правильні пташки.
Міра – жінка, але вона трохи не схожа на тих жінок, із котрими я зустрічався, яких домагався, із якими пробував жити разом. Не те що б краща чи гірша, просто вона інша. Можливо, це через те, що нічого не бачить. Чого вже там, я ніколи не зустрічався зі сліпими дівчатами. Хоча деякі, із ким мав справу, не бачили далі свого носа, якого щодня з любов’ю розглядали у дзеркалі. Міра не може побачити себе у дзеркалі. Але вона здатна бачити багато інших речей, тих, на які люди, що годинами можуть розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають уваги.
Я інколи згадую тих дівчат, із котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки інтригували мене змалку. Вони входили у моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, те було, хоча й загуло.
Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були саме скво, із якими завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б поділяли мої захоплення й не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою у той час було в’єтнамське дівча на ім’я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю брюнетка. Пам’ятаю, мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви бачили, які в неї очі та шкіра? Звісно, що Гемінґвей також любив екзотичні штучки, але для мого сина це трохи занадто. Я сподіваюся, у нього зміняться смаки. Ці вузькі очі, звідки у сина пристрасть до таких невиразних вузьких очей?»