Мама мала рацію, смаки у мене справді змінилися. Бо ще в школі мені почали подобатися пухкенькі білявки. Треба вміти визнавати, любити й поважати свої дитячі примхи, смаки, пріоритети й потреби. Років у чотирнадцять, а може, й раніше, у мене з’явилася потреба когось помацати. До того ж помацати хотілося щось м’яке, піддатливе, щось таке, до чого приємно торкнутися, що втішно потримати в руці. Мацати щось тверде зовсім не хотілося, бо якби хотілося, то я міг би помацати парту, стола, стовп, дерево чи якусь залізяку.
Тверді речі мене не вабили. Якби хотілося чогось твердого, то можна було б зайти до ванної кімнати й мацати там спочатку м’якувате, а потім твердіше й так далі. Своє, власне, яке завжди з тобою, як свято у Гемінґвея. Я маю на увазі займатися тим, від чого, за словами моєї бабусі, у хлопчиків стають волохатими долоні. До речі, щось я не бачив хлопчиків із волохатими долонями, це ж треба, які всі у нас сором’язливі, про мастурбацію як таку пишуть лише письменники та лікарі-сексопатологи, а вони знані збоченці. Усе інше чоловіче населення країни, виходить, ніколи у своєму житті не зачинялося у ванних кімнатах, туалетах, ніколи не мацало оте, що спочатку досить м’яке, а потім стає твердим. Ти бач, які ми всі витримані та терплячі.
Не можу ж я підозрювати свою бабусю в брехні. А чоловіків із волохатими долонями я не зустрічав, ось із волохатою спиною – скільки завгодно. Боже, який це жах, бідні люди. А з волохатими долонями я бачив лише потвору в кінострічці «Красуня та Чудовисько» (росіяни це чомусь називають «Аленький цветочек»). Ну, із ним усе якраз зрозуміло, жило собі самотиною, жінок не було, поки не з’явилася та Настя (чи Олена, чи Маруся?). Та й щодо неї у сексуальному плані ще невідомо: вийшло в нього щось чи ні. Казка це замовчує. Отже, до появи Насті Чудовисько могло наодинці ще й не таке собі дозволяти. Треба ж було чимось заповнювати вільний час.
Отож, мені кортіло когось мацати й мені подобалися пухкі білявки. І першою моєю жінкою стала офіціантка Людмила, старша за мене. Не знаю, скільки їй було років, але думаю, що далеко за двадцять. Для мене, п’ятнадцятирічного капітана, вона здавалася недосяжною мрією. Гонориста білявка, яка завжди високо зачісувала своє волосся. Людмила була схожа на смачний кондитерський виріб. На торт. Висока, пишна, солодка. Вона ввижалася солодкою. А ще в неї були димчасті очі. Я їй сподобався, чи, може, їй захотілося відчути, як це буває з молодими хлопцями, такими, які ще нічого не вміють. Такими, у яких ще молоко на губах не висохло. Та і взагалі про подібну пригоду (переспала з таким свіжим хлопцем!) можна потім розповідати подружкам всеньке життя. Оближіться.
Коли я скотився з Людмили, знесилений, не розуміючи, щасливий я чи ні, чи було мені добре і як узагалі все відбулося, – першою моєю думкою стало таке: невже п’ятнадцятирічний капітан із роману Жуля Верна так і не спробував місіс (як там її, забув, у неї ще була дитина й дядечко, котрий любив комах, ну, може, не любив, любити – це трохи інша гама почуттів, але постійно за цими комахами ганявся), яку він протягом усього роману супроводжував? Невже він ніколи не хотів її, а вона не хотіла його? Не може такого бути, хитрун Жуль просто не побажав про це розповідати, можна сказати, навмисно приховав найцікавішу сторінку життя п’ятнадцятирічного капітана, я вже не кажу про цю місіс. Утім, хай те залишається на його жуль-вернівській совісті. Більшість дитячих письменників саме так поводяться з дітьми. Пишуть свої твори, а потім старанно прибирають усі натяки на секс. Марні старання – діти вміють читати між рядків.
Потім я покохав Валерію, спочатку закохався в її ім’я, аж згодом придивився до неї та вирішив, що й сама вона нівроку. Вона не звертала на мене жодної уваги. Валерія Вікторівна була викладачем латини у тому університеті, де я навчався. Я спочатку добряче вчив латину, пізніше перестав учити, щоб вона звернула на мене увагу. Та їй було байдуже: вчу я латину, не вчу, тому що їй узагалі було до одного місця все наше навчання та процес втовкмачування у наші голови «мертвої мови». Вона нервово курила під час пар, потім відчиняла кватирку, щоб хапнути кисню, давала нам якесь завдання, як домашню роботу, виходила з аудиторії, смоктала сигарету тепер уже під університетським корпусом і, нарешті, сідала у свою «волгу» – тільки ми її й бачили.
Зовні Валерія була схожа на вороненя. На маленьке худеньке вороненя, якому в дитинстві не завжди вистачало черв’ячків. У неї було коротко стрижене чорне волосся, жовто-зелені очі, що завжди дивилися куди завгодно, тільки не на співрозмовника. Ще вона любила прикраси. Різноманітні бранзолетки, каблучки, кульчики, ланцюжки. Типове вороненя. Як бачите, у мене знов змінилися смаки. З нею у мене так нічого й не вийшло.